Хто і кого може сповідати?

Сповідник – каянник, особисто – загально

«Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе» (Лк. 15:18).

Дорогі брати й сестри! У сьогоднішній науці призадумаємось над служителем Тайни Покаяння (сповідником) і каянником, тобто, яку настанову він повинен мати до Св. Тайни Покаяння. Обидва пункти дуже важливі. Свята Церква завжди подавала потрібні приписи, щоб Тайна Покаяння могла зроджувати якнайбільше користи для тих, що до неї приступають.

І. Священик – служитель Тайни Покаяння

Служителем Тайни Покаяння є священик, який має звичайну або делеговану владу розрішити з гріхів, наскільки на те дозволяють церковні приписи – канони.

Ісус Христос дав Апостолам і їхнім наступникам владу прощати гріхи. Наслідники Апостолів – це єпископи, а їхніми помічниками є пресвітери – священики. Тільки Апостолам і їхнім наслідникам Ісус Христос дав владу прощати гріхи, бо лише до них сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20:22,23). Влада прощати гріхи, дана Апостолам, називається «владою ключів», бо вона неначе відкриває для грішників двері до неба.

Кодекс Канонів Східних Церков, який є збірником правил, що мають допомогти нам жити справді по-християнському, подає відповідні приписи для священиків при уділюванні Св. Тайни Покаяння. Ось, що написано в Каноні 722, § 3: «Пресвітери для важності дії мусять мати ще й повноваження уділяти Тайну Покаяння; це повноваження набувається самим правом, або спеціяльним наданням з боку компетентності влади».

Кан. 723, § 1: «На підставі уряду повноваження уділяти Святу Тайну Покаяння мають, крім місцевого Єрарха, також парох та інший, хто заступає пароха – кожний на своїй території».

Кан. 735: «Кожний, кому на підставі уряду доручена душпастирська опіка, має важкий обов’язок дбати про те, щоб доручені йому вірні мали змогу висповідатись, якщо про це відповідно попросять, а також щоб вони могли приступити до індивідуальної сповіді у визначені зручні для них дні і години».

Кан. 725: «Кожний священик може правосильно і дозволено розрішити від усіх гріхів каянників у небезпеці смерти, хоч би був присутнім інший священик, який має повноваження уділяти Святу Тайну Покаяння». Це зроблено на те, щоб вмираючому забезпечити вічне спасіння. У тому випадку свята Церква дає владу звільняти від усякої клятви і всіх інших цензур.

Сповідник жодним способом не сміє виявити нічого з того, що почув під час Сповіді. Це таємниця Тайни Сповіді, до якої він суворо зобов’язаний, хоч би довелося йому заплатити життям, як це зробив св. Іван Непомух.

Він був архиєпископом у Празі й проповідником королівського двору. Одного разу король В’ячеслав намагався його примусити, щоб він виявив гріхи королеви. Святий не дав себе намовити ані погрозами, ані муками. Тоді розгніваний володар звелів його втопити в ріці Молдаві. Це сталось у 1393 р. Відразу після утоплення над тілом Святого з’явилось п’ять чудесних світел, які сяяли так довго, поки не витягли його з ріки і не поклали до гробу. А при відкритті гробу в 1719 році його язик був цілком непорушений.

Дорогі брати й сестри! Священик є служителем Тайни Покаяння. Він не є ангелом, а людиною. Однак ласкою Божою він є Христовим священиком і має велику відповідальність перед Богом. У сповідальниці він заступає місце Бога та має потрійне завдання: навчати, лікувати й судити (розрішити чи не розрішити); навчати: давати вказівки, як маємо жити і поводитися. Він наш пастир і батько, що любить нас і веде до Бога; тому потрібно йти за його порадами. Священик лікує, тож подібно, як лікареві, розповідаємо про нашу недугу, так і перед священиком розкриваємо нашу душу, щоб він міг подати нам потрібний лік. Наші гріхи цілком його не здивують, бо він розуміє наші рани і намагатиметься їх вилікувати, йому слід їх відкрити. Священик має завдання судити, тобто дати розрішення або відкласти його на пізніше. Він – суддя, і його осудові ми маємо підкоритись, він бо приятель зболілих душ, тож їх любить і промовляє до них з великою добротою. Коли священик-сповідник бачить, що каянник не має справжнього жалю, каже йому ще раз зробити акт досконалого жалю, а це він повинен радо вчинити.

Кожний християнин має повну свободу вибору сповідника, щоб він міг відбути Сповідь.

ІІ. Яке наставлення повинен мати каянник до Св. Тайни Покаяння?

Дорогі брати й сестри! Коли ми хочемо висповідатись, то насамперед маємо відчути у своїй душі потребу поправити наше життя і старатись добре відбути Сповідь. Бо не можна і небезпечно відкладати навернення.

Також слід належно сприймати сповідальницю в храмі. Вона є трибуналом, через який Господь кличе нас відповісти за свою поведінку. Щоправда, сьогодні ми можемо знехтувати цим закликом, але колись, у день суду, доведеться стати перед Богом та здати звіт із усього нашого життя.

У сповідальниці ми зустрічаємось зі своїм сумлінням, якого не обдуримо; з нашим Ангелом Хоронителем, що в цій хвилині молиться за нас і бореться з дияволом. Зустрічаємось зі священиком, який заступає місце самого Бога і видає осуд, відповідно до того, що ми йому скажемо. Зустрічаємось зі самим Ісусом Христом, Який судить нас не за нашими словами, але згідно з нашою внутрішньою настановою.

Дорогі брати й сестри! У нас має бути також і належна внутрішня настанова.

Усі ми є грішними людьми та провиняємось перед Богом. Тому нам потрібно мати настанову покірного митаря, що про нього оповідає Христос у притчі.

Пригляньмось до нього уважно. Він входить до храму, усвідомлюючи Божу велич і маєстат, б’є себе в груди і щиро просить Божого милосердя і прощення за вчинені гріхи. Його молитва проста: «Боже, змилуйся надо мною грішним». Визнає себе грішником. Його серце сокрушене, переповнене болем, жалем за гріхи, але повне надії на Господа. Бог над ним милосердиться, і він виходить помилуваний.

Ми також повинні мати настанову блудного сина, знаного нам з Христової притчі.

Блудний син багато втратив, але в його душі збереглась віра в безмежну любов та милосердя свого батька. Тому-то він надіється, що батько його не відкине, коли він прийде, впаде йому до ніг та зі сльозами визнає свій гріх: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе» Блудний син щиро розкаяний і негайно виконує свою постанову. Ось він повертається до батьківського дому. Євангельський батько не з гнівом і гіркотою, а з тугою та любов’ю думав про свого сина й чекав на його повернення. Виглядав його кожного дня. А коли побачив, що повертається, то вибіг йому назустріч, обняв його, з найщирішою батьківською любов’ю поцілував та пригорнув до свого серця. Щоб виразити своє щастя та радість, він звелів справити велику гостину.

Дорогі брати й сестри! Ми бачимо з притчі, як Бог приймає розкаяного грішника. Велика є Божа любов і милосердя до тих грішників, які каються! Милосердний Бог «не бажає смерти грішника, але щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив». Бог попереджає грішника Своєю ласкою, радо прощає йому гріхи, дає йому поцілунок миру, наново вбирає в одежу невинности, дає перстень на знак того, що він знову стає його сином, та кормить його Святим Причастям – Божим кормом. Так любити може тільки Бог! Така любов людям незрозуміла, вона незбагненна.

Дорогі брати й сестри! Ми повинні оживити нашу віру в Божу любов і милосердя та мати надію на прощення. Це дасть нам сили на велике і надважливе рішення: «Устану, і піду я до батька свого!» Визнання гріхів – це природний вияв щирого жалю, свідомість провини і необхідна умова для прощення. Нам слід серйозно увійти в себе, застановитись і пригадати собі, якими тяжкими гріхами у своєму житті ми ображали Доброго Бога, Йому не служили та не виконували Його святої волі, самі себе вчиняли нещасними. Подумаймо, може, й ми не раз у своєму житті блукаємо далеко від нашого Бога, Якого ми образили тяжкими гріхами. Бог нам простив, але ми новими гріхами ранимо Його батьківське серце. Може, нашу душу гризе совість, непокоїть наше серце… Ось маємо приклад блудного сина. Зробімо те, що і він зробив, а повернеться мир і щастя…

о. Теодор Галіцький, ЧСВВ

Попередній запис

Про необхідність Тайни Покаяння

Наступний запис

Як сповідатися?