ХІ. СВЯТЕ ПИСЬМО

Якщо навіть тексти язичників можуть містити в собі інакомовлення, і не випадково, але в запропонованому мною вище розумінні, то природно буде припустити, що у Святому Письмі інакомовлення ще більше. У нас, християн, є дві підстави так гадати.

Для нас Святі Писання – священні, богонатхненні або, як каже святий Павло, «Божі оракули». Але розуміють це по-різному. Тож спробую пояснити, як це розумію я сам принаймні стосовно Старого Заповіту. Мене підозрювали в тому, що я – «фундаменталіст»[1].1 це тому, що я ніколи не розглядаю будь-яку розповідь як «неісторичну» лише на тій підставі, що в ній описуються чуда. Декотрим людям настільки важко повірити в чуда, що вони не можуть собі уявити жодної іншої причини для моєї позиції, окрім тієї, що я, мовляв, буквально сприймаю все Святе Письмо. Але я так не вважаю, як і не вважав св. Єронім, коли стверджував, що Мойсей описував Створення «як народний поет» (так би мовити, автор міфів), як не вважав і Кальвін, коли сумнівався в історичності Йова. Насправді ж я готовий визнати розповідь, в якій відбуваються чуда, за історичну, оскільки дотепер не знайшов жодних філософських підстав для того, аби стверджувати, що чудес взагалі не буває. Я вирішую (якщо я вирішую взагалі) на інших підставах, чи певна розповідь є історичною. Книга Йова здається мені неісторичною, оскільки в ній ідеться про людину, геть-чисто непов’язану із загальною історією, ба навіть легендою, про людину без родоводу, котра живе в краю, про який в інших місцях Біблії заледве чи щось згадується; одним словом, тому що автор, по суті, доволі очевидно пише як оповідач, а не літописець.

Тому мені анітрохи не важко погодитися, скажімо, із думкою вчених, котрі стверджують, що розповідь про Створення в книзі Буття походить від ранніх семітських язичницьких міфів. Звісно ж, ми мусимо чітко розуміти, що означає «походить». Перекази ж не плодяться, як миші. Їх розповідають люди, і кожен переповідач або точнісінько відтворює сказане попередником, або дещо змінює, – ненароком чи зумисне. Якщо ж змінює зумисне, то тут задіюються вся його винахідливість, відчуття форми, його моральність, уявлення про те, що є надібним або повчальним, або просто цікавим. Якщо ж ненавмисне, то спрацювало його несвідоме, яке значною мірою відповідає за наше забування. Таким чином, на кожному етапі того, що зветься – дещо помилково – «еволюцією» історії, залучається вся людина з усіма її підходами. Ніхто й ніде не спроможний вчинити нічого доброго без помочі Отця Світу. Коли низка подібних переказів перетворюється з історії творіння, яка спочатку майже не мала релігійного чи метафізичного значення, в історію, яка доходить до ідеї істинного Сотворення і трансцендентного Творця (як це зроблено в книзі Буття), тоді ніщо не змусить мене повірити, що декотрі з них або один з них не були проваджені Богом.

Отож щось таке, як міф, який знаходимо в більшості народів, підійнятий Богом над самим собою, йменований та покликаний Ним служити цілям, яким сам по собі служити б не міг, цілком природне. Узагальнюючи, скажу: весь Старий Заповіт складається з того, що й будь-яка інша література: з літописів (деякі з них, очевидно, досить точні), поезії, моральних та політичних промов[2], романсів[3] тощо; але все це служить Божому Слову. Не всі, припускаю, в один і то й же спосіб. Пророки пишуть, ясно усвідомлюючи, що над ними Божа рука. Літописці, мабуть, лише записують події. Автори ж Пісні Пісень, ймовірно, окрім земного та природного, ніколи ні про що інше й не помишляли писати. Сюди входять (що важливо) і труди спершу євреїв, а потім і християнської Церкви для збереження та канонізації саме цих книг, і праця тих, хто редагував та видавав їх. Усіх, гадаю, надихав Бог, однак не всі про це знали. Прогледжується людськість сировини. Наївність, помилки, протиріччя, навіть гріховність (як у випадку проклинальних псалмів) залишаються. Святе Письмо – «Слово Боже» не в розумінні, що в кожному уривку подається непомильна наука або історія. Біблія несе в собі Слово Боже; і ми (у благодаті, з пошаною до традиції і до тлумачень обізнаніших за нас, застосовуючи, наскільки це можливо, розум та вченість) приймаємо це Слово з Біблії, не використовуючи її, як енциклопедію чи енцикліку. Ми занурюємося в Святе Письмо, налаштовуємося на його хвилю і таким чином засвоюємо його наскрізний меседж.

Ця недосконала обробка та неповний перегін людської сировини нагадує неохайний та непридатний апарат. Здавалося б, наскільки краще було б отримати чітке світло остаточної істини. І то в упорядкованому вигляді, аби ми могли все це запам’ятати та використовувати, як таблицю множення. Можна поважати, а іноді й позаздрити, як і фундаменталістському баченню Біблії, так і римо-католицькому баченню Церкви. Якої б ми позиції не дотримувалися, мусимо остерігатися подібного судження: «Бог робить все якнайліпше. Це – найліпше, тому Богові слід було зробити саме так». Ми, смертні, не знаємо, що для нас найліпше. Небезпечно приписувати Богові те, як Він мав учинити, ба більше, ми не можемо тут на землі точно знати, що Він усе-таки зробив.

Нескладно зауважити, що вчення Самого Господа, в якому немає ні зморшки, ні пороку, дане нам не в тому відточеному, однозначному, впорядкованому вигляді, якого б ми очікували чи бажали. Він не написав жодної книги. Ми маємо лише перекази Його слів, найчастіше відповідей, зумовлених до певної міри запитаннями чи контекстом. І коли їх зберемо, то в систему нам їх не втиснути. Він проповідував, а не читав лекції. Він використовував парадокси, прислів’я, перебільшення, притчі, іронію; навіть (попри всю мою пошану) «шпильки». Він озвучував сентенції, які, подібно до народних прислів’їв, якщо сприймати їх буквально, суперечать одна одній. Тому його вчення годі втямити одним розумом, годі засвоїти, мов наукову дисципліну. Якщо таки завдамо собі клопоту це зробити, то переконаємося, що Він – «найневловиміший» серед учителів. Він заледве чи відповідав прямо на пряме запитання. Його «до стінки не припреш». Це (даруйте за грубість) все одно, що в пляшку загнати «сонячного зайчика». Спускаючись нижче, зустрінемося з подібними труднощами в апостола Павла. Мабуть, я не єдиний дивуюся, чому Бог, котрий наділив його стількома дарами, обділив даром чіткого та впорядкованого викладу, таким, здавалося б, украй необхідним для першого християнського богослова.

На трьох рівнях: у Христа, в «апостола народів» та й у цілому Святому Письмі, – ми не знаходимо того, що нам видається найкращим. Оскільки так учинив Бог, звідси випливає, що так – найліпше. Можливо, для нас було б згубним одержати те, чого бажаємо. Може, вчення нашого Господа невловиме для нашого розуму, який все розкладає по поличках, аби змусити нас відповісти усім єством, дати зрозуміти, що ми не вивчаємо предмет, а занурюємося в Особистість, набуваючи новий світогляд і темперамент, дихаючи новим повітрям, разом з Богом та по-Божому, відновлюючи в собі Його спотворений образ. Те ж саме і з ап. Павлом. Можливо, твори, що їх би я бажав, аби були написані апостолом, були б марними. Гарячковість, подекуди непослідовність, а навіть і софізми, бурхлива суміш дріб’язкових деталей, особисті скарги, практичні поради, пафос, – усе це являє собою щось важливіше, ніж просто ідеї, воно являє усе християнське життя в дії. Навіть скоріше дію Самого Христа в житті людини. Можливо, цінність Старого Заповіту зумовлена його позірною недосконалістю. Можливо, нам відмовлено в систематичному викладі, аби змусити читати Старий Заповіт по-іншому: знайти в ньому Слово, і то через неквапливе та багаторазове читання, через сумління та розсудливість, пережити під час читання ввесь досвід Божого поступового самооткровення єврейському народові, відчути суперечність між Словом і людським матеріалом, через який воно діє. Бо й тут, знову ж таки, має відгукнутися все наше єство.

Мені здається, що пробираючись до істинного Божого голосу в проклинальних псалмах крізь усю жахливу спотвореність людського матеріалу, я отримав те, чого б ніколи не одержав від бездоганного етичного трактату. Тіні розповіли (принаймні, моєму серцю) щось більше про саме світло. І тепер я б нізащо з Біблії не викинув таку антирелігійну в собі річ, як нігілізм Екклезіяста. У книзі змальовано ясну, холодну картину людського життя без Бога. Це свідчення – частина Божого Слова. Ми повинні це почути. Навіть уподібнитися до Екклезіяста. Прочитавши саме цю книгу з усього Святого Письма, наблизишся до істини більше, аніж чимало людей. Щоправда, припущення про те, чому Бог робить саме те, що робить, такі ж цінні, як й ідеї моєї собаки про те, що саме я роблю, коли сиджу та читаю. Хоч можемо лише здогадуватися, чому Він це робить, зате можемо принаймні спостерегти як. У книзі Буття (2:7) читаємо, що Бог створив людину з пороху та вдихнув у неї життя. Цей уривок ілюструє, як навіть у справжній історії Створення «виживає» язичницька неспроможність уявити істинне Творіння, ілюструє дику, живописну схильність уявляти, що Бог творить речі «з чогось», як гончар або тесляр. Утім, завдяки щасливому випадку або, як я вважаю, завдяки Божому проводу тут втілюється глибока засада. Під будь-яким оглядом людина, у певному сенсі, явно створена з чогось. Вона – тварина; але тварина покликана, піднесена чи (якщо хочете) приречена бути чимось більшим, аніж тварина. Згідно з усталеним у біології баченням (мої претензії до теорії еволюції – не релігійного характеру), один із приматів змінюється настільки, що стає людиною, але залишається при цьому приматом, твариною. Входить у нове життя, не полишаючи старого. Подібно і все органічне життя використовує суто хімічні процеси. Однак можемо простежити цю засаду як на нижчому, так і на вищому рівні. Бо ж, як нас навчено, Втілення як таке здійснюється «не через набуття Божеством плоті, а через входження людства в Божество»; у Втіленні людське життя стає інструментом Божественного життя. І якщо Святе Письмо випливає не з перетворення Божого Слова в літературу, а з літератури, яка є засобом Божого Слова, то тут немає нічого незвичайного.

Звісно, практично на всіх рівнях цей метод нам може здатися необґрунтованим або, як я вже казав, «балаканиною». Жодне з цих «піднесень» не є, як нам хотілося б, очевидним, оскільки нижча природа, будучи піднесеною, нав’юченою новим тягарем та новим привілеєм, не скасовується, а залишається. Завжди можна ігнорувати «піднесення» і не бачити нічого, крім нижчого рівня. Отож люди можуть трактувати життя нашого Господа (адже це людське життя), як суто людське, і не більше. Багато, а може, й більшість сучасних філософів трактують людське життя, просто як життя надзвичайно складної тварини. Декартівці розглядають життя тварин, як механізм. Подібно й Писання можна читати, лише як просту книгу. Жодне нове відкриття, ніякий новий метод ніколи не дасть остаточної перемоги над тим чи іншим тлумаченням. Адже на всіх цих рівнях вимагаються не просто знання, а й певне розуміння, правильна точка зору. Ті, котрі бачать у кожному з цих прикладів тільки нижчі рівні, завжди звучатимуть переконливо. Той, хто стверджує, що поезія – це лише чорні рисочки на білому папері, також звучатиме переконливо, коли звернеться до неписьменних слухачів. Розглядайте під мікроскопом, беріть аналіз чорнила та паперу, продовжуйте дослідження в тому ж дусі хоч донесхочу! Та ви не відшукаєте чогось більшого за сам папір та фарбу, аби могти сказати: «Це – поезія». Натомість письменні не припинятимуть говорити, що поезія таки існує. Якщо Старий Заповіт – це літературний твір, «піднесений» настільки, що стає інструментом Когось більшого за людину, то ми заледве чи можемо ставити межі для числа та важливості інакомовлення в ньому. Якщо всякий автор Старого Заповіту міг би сказати більше, аніж відав, або ж мати на увазі більше, аніж мав, то, найправдоподібніше, так би й учинив. І то невипадково.

Друга причина так сприймати Старий Заповіт, мабуть, простіша і, певна річ, переконливіша. Сам Господь нас спонукає до цього. Під час відомої подорожі до Еммауса Він докорив двом учнями за те, що ті не повірили сказаному пророками. Вони повинні були б знати з Писань, що Помазаник, коли прийде, то увійде до Своєї слави через страждання. Потім він пояснив від «Мойсея» (тобто П’ятикнижжя) всі місця в Старому Заповіті, які Його стосуються (Лк 24:25-27). Він відкрито ототожнював Себе з фігурою, часто згадуваною в Писанні; застосовував до Себе багато уривків, в яких сучасний учений не добачив би подібного зв’язку. У Своїх попередніх передвіщеннях власних Страстей Він, либонь, робив те ж саме. Він визнавав, ба більше, стверджував, що Він – інакомовлення Писань.

Ми не знаємо, принаймні, я не знаю, що це були за уривки. Та про один уривок знаємо з певністю. Етіопський євнух, котрий зустрівся з Пилипом (Дія 8:27-38), читав 53-ій розділ Ісаї. Він не знав, чи пророк у цьому уривку говорив про себе чи про когось іншого. Пилип, відповідаючи на запитання, «проповідував йому Ісуса». Відповідь фактично була: «Ісая говорив про Ісуса». Без сумніву, авторитетом Пилипові для такого тлумачення був Господь. (Наші предки могли б подумати, що Ісая свідомо передбачив страждання Христа, подібно до людей, котрі бачать майбутнє в снах, записаних містером Данном[4]. Як на мене, неважливо, якої точки зору ми дотримуємося). Ми, знову ж таки, з певністю знаємо, що своїми словами на хресті (Мк. 15:34) наш Господь ототожнив Себе зі страдальцем з 21-го псалма. Він, коли запитує (Мк. 12:55-36), як Христос може бути і Сином Давида і Господом Давида водночас, ясно ідентифікує Христа, тобто Себе, з «моїм Господом» із Псалма 110-го. Він, по суті, натякає на тайну Втілення, вказуючи на труднощі, які тільки воно й могло розв’язати. У Євангелії від Матвія (4:6) слова із псалмів (Пс. 91:11; Пс. 91:12): «бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!» – належать, будьмо певні, Христові, оскільки лише Він міг розповісти про спокуси в пустелі. Він відносить до Себе й слова зі 117-го псалма (22 вірш) про камінь, яким знехтували будівничі. В Діяннях (2:27) слова «Бо не позоставиш Ти в аду моєї душі, і не даси Ти Своєму Святому побачити тління!» (Пс. 15:10) трактуються як пророцтво про Воскресіння. Сам Христос, без сумніву, ці слова сприймав так само, позаяк таке ж трактування зустрічаємо в найбільш ранній християнській традиції, яка була як по духу, так і по букві ближча до Нього, аніж будь-який сучасний вчений (не кажу «святий»). Тут, мабуть, годі й говорити про дух та букву. У словах Ісуса здебільшого немає «букви». Для букваліста – Ісус найневловиміший з усіх учителів. Не встоїться жодна система на цьому вислизаючому тлумаченні. Лише широка сіть, як людське серце, та витончена, як любов, може втримати священну Рибу.


[1] Фундаменталістами називають себе представники однієї з консервативних течій сучасного протестантизму, котрі вимагають прийняти за основу («фундамент») віровчення всього змісту Святого Письма і відкинути будь-які спроби його алегоричного і раціоналістичного тлумачення. Згодом термін став вживатися для позначення і інших видів релігійного фундаменталізму (ісламський фундаменталізм тощо).

[2] Тут Льюїс вживає термін «діатриба», «diatribe» – Діатриба – жанр античної літератури, створений філософами-кініками (III ст. до н. е.), власне, невелика за обсягом проповідь на популярну морально-етичну тему, подеколи у формі дискусії з уявним опонентом. Діатрибі притаманна простота та жвавість викладу думок, яскрава образність, застосування риторичних прийомів. Діатриба вживалася і в римській (Горацій, Ювенал та інші), і в християнській (Абеляр) літературах, правила за основу християнської проповіді. Зверталися до цього жанру й українські письменники («Наука, або способ зложення казання» Іоаникія Галятовського; «Суперечка біса з Варсавою», «Вдячний Еродій» Г. Сковороди та інші).

[3] Романс (ісп. romance/romanza, англ. romance, італ. romanza, нім. Romanze, фр. romance, порт, romance) – невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов’язувалися спочатку з боротьбою проти маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

[4] Джон Вільям Данн (англ. John William Dunne; 1875, Карра-Кемп [en], Кілдер, Ірландія – 24 серпня 1949 Банбері, Англія, Великобританія) – ірландський авіаційний інженер, філософ і письменник. Автор досліджень в області парапсихології, прекогнітівних сновидінь і штучно викликаних прекогнітівних станів. На початку XX століття займався розробками в області військової авіації, в тому числі проектами безхвостих літаків.

Попередній запис

Х. ІНАКОМОВЛЕННЯ

Наступний запис

XII. ІНАКОМОВЛЕННЯ В ПСАЛМАХ