Третьою головною, основною рисою Христової Церкви на землі є її загальність, універсальність, як кажемо в церковному старослов’янському символі віри, – соборність. «Вірую в єдину, святу, соборну… Церкву». Христова Церква на землі як Боже спасительне таїнство є вселенською. Однак цей титул став радше технічною назвою, відлученою від самого її змісту, на який не звертають уваги навіть ті, що визнають Символ віри: «Вірую в… соборну… Церкву». Тому треба знову зглибити цю рису і надати їй значення, яке вона має в Символі віри.
На вселенськість, соборність чи загальність Церкви можна дивитися по-різному: як на ідею і як на факт. Загальне, вселенське чи соборне є все те, що за своїм внутрішнім, конституційним, основним змістом призначене для всіх, для загалу людей, для цілого людства: це так звана внутрішня вселенськість. Але можна на те саме явище дивитися, як на факт, як на щось, що справді належить до всіх, стосується в дійсності, в щоденній практиці всіх людей, без огляду на раси, народи, континенти. Це, можна б сказати, фактична, зовнішня вселенськість.
Христос Господь, основуючи Свою Церкву, як продовження спасительного діла, як знаряддя спасіння, дав їй виразно таку місію: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!». Це місія, тож апостоли пішли, не зважаючи на те, що, може, вони спочатку думали тільки про вибраний народ Ізраїля та сподівалися побудови якогось Царства Божого в Ізраїлі чи під проводом Ізраїля. Христос, що прожив між гебрейським народом, що проповідував йому в першу чергу Свою Благовість, проломлює тут партикуляризм, виключність, якесь вирізнення, народний месіянізм. Ісус вислав Своїх апостолів-проповідників до всіх народів, племен, до всього створеного, до країв землі, до кінця світу, в часі й просторі. Це універсалізм Євангелії, це універсалізм, вселенськість Христової місії у світі. Згідно з такою місією та призначенням, Христова Церква стала не гебрейською, а вселенською вже від першого дня її видимого існування, в день Зіслання Святого Духа, коли вона ще навіть не переступила мурів міста Єрусалиму. Вона була основана, як справа вселенська, загальна, для всіх людей, і такою зосталась незалежно від свого територіяльного поширення. Поширення Христової Церкви між племенами, народами та класами – це тільки логічний висновок її місії, здійснення, зовнішнє здійснення її внутрішньої місії.
При цій нагоді варто тут відзначити, що вселенської Церкви не можна знищити: можна відібрати її вірних, то все ж вона не перестане бути Церквою Христовою, бо завжди матиме основну свою рису, вона за своєю внутрішньою місією та структурою є вселенською, отже, й Христовою. А, з другого боку, можуть існувати у світі й інші, численніші релігійні громади, навіть такі, що називаються християнськими, то вони через сам факт свого територіяльного поширення не можуть стати вселенською Церквою Христовою. Ці спільноти залишаться більш чи менш поширеними етнічно, релігійними громадами, що більше, зможуть навіть досягти своєрідного церковного чи релігійного імперіялізму, однак через це вони ще не стануть єдиною, правдивою Христовою Церквою. Бо кожна Церква, а головно та, що має імення Христової, перестає бути Церквою Христовою в історичному значенні цього слова, якщо вона виключить зі своїх основ вселенськість, якщо стане Церквою цього чи іншого народу, племені, навіть раси чи континенту, якщо перестане бути для всіх, якщо її місія обмежується кольором шкіри, расовою будовою голови, народно-етнічними кордонами, як якимось суспільним або соціяльним класом людей. Тільки Церква Христова має універсальну місію для цілого людства. І всяка Церква, що якоюсь мірою обмежує цю місію, перестає бути Церквою Христовою, незважаючи на все її поширення у світі, а чи її силу і значення на землі.
У вселенській Церкві не можуть існувати чужинці. Тільки у вселенській Церкві всі почуваються, як удома, є собою, є Церквою, без огляду на колір шкіри та на географічне положення, чого немає в інших Церквах, які є імперіялістичними чи колоніяльними. Яка майбутня велика християнська Церква, скажім, китайського народу, може мати дуже велике територіяльне поширення, може бути винесена на плечах китайських військ, що зайняли б півсвіту, проте вона буде тільки Церквою китайською, що матиме під своїм контролем стільки-то церковних чи релігійних громад, для яких Церква, ота китайська, буде чужою, окупаційною, накиненою. Тільки в Церкві вселенській не може бути колоніялізмів чи імперіялізмів, не може бути поділу на раси, народи і класи. Сьогодні існує політична потуга – комунізм, яка ставить собі ніби вселенські, універсальні цілі: здобути для своєї доктрини цілий світ, всі раси і всі народи, всі континенти. Все ж і доктрина та ці змагання не є вселенські, бо те вчення та це змагання не стосується всіх людей, всього людства, воно виключає різні класи чи означені групи людей, для яких комунізм означає війну та знищення. Тому комунізм не може стати доктриною та батьківщиною всіх людей: для багатьох він буде тільки насильством, окупацією, чужиною. Бо це універсалізм, побудований людьми та на людських обмежених основах, що більше – на ненависті до певної категорії людей. Тому він ніщо інше, як тільки пропагандивно замаскований імперіялізм якихось народів чи якоїсь групи людей або класів. У Церкві, вселенськість якої побудована на внутрішньому Христовому універсалізмі, що має своє коріння в Божому універсалізмі, може існувати відмінність рас, народів, культур, технік, політик, різнорідність обрядів, мов, богослужб, побутових елементів, звичаїв тощо. Тільки імперіялізм переробляє все те на свій зразок і лад, щоб швидко засимілювати, поглинути інших; вселенськість плекає єдність у різнорідності, бо не має наміру поглинути, знищити інших людей чи культур, звичаїв тощо. І тому лише вселенська Церква радо та вдоволено передає свої місійні терени в управу та під керівництво духовенства, творить місцевих єпископів, єрархію, бо вона не має імперіалістичних планів та не поділяється на імперії чи колонії. Тільки вселенська Церква виповняє місію Христову: іти до народів, до всіх народів, тобто приймати їх такими, якими вони є, а не веліти народам паломничати до себе, до якогось імперіялістичного центру, чи, пак, переробляти їх на зразок імперіяльних митрополій. Тому, розглядаючи явище вселенськості як внутрішньої основної риси Церкви Христової, мусимо саме на ці справи звертати увагу як в історії, так і в сучасності, як у вченні, так і в дії Церкви.