Павлівські Церкви
Всі вони розташовуються географічно в центрально-західній Анатолії (Галатський край і Азія) і в Греції (від Македонії до Ахаї). Церкви, засновані святим Павлом, були набагато численніші, ніж ті, про які маємо якусь документацію (тобто послання самого апостола). Це Церкви Солуні, Коринту, Филипів, Ефесу, Галатів, до яких треба ще додати Церкви Колосу, Гієраполя, Лаодікеї і Кріту (второпавлівські послання)[1]. Їхня історія виводиться десь із початку 50-х років. Тут годі оглянути всі Церкви детально; обмежимось, отже, загальною характеристикою. Найбільш знані нам події стосуються Церкви в Коринті, яка завдала чимало клопотів апостолові (див. коментарі до 1-2 Кор.), а також у кінці І ст. ще спровокувала листа Римської Церкви (Лист Климентія) після того, як коринтяни усунули з «єпископства» деяких, перед тим вибраних, осіб (див. 1Клим. 44).
Також Церкви Галатії (не знаємо, яким населеним пунктам вони відповідали: найбільшими містами регіону є Песінунте, Ансіра, Тавій), через їхню схильність до юдаїзації, надали апостолові нагоду для енергійного захисту християнської свободи перед законом (див. Гал.); далі про них більше нічого не знаємо аж до монтаністичної кризи (див. Євсевій, Н.Е., V, 16, 4н). Церкви з Солуні і Филипів зберегли дуже тісні стосунки зі св. Павлом, у посланнях якого (крім деяких полемічних натяків у Фил. 3:2,18-19) відчувається велика теплота до них; далі про них немає відомостей аж до половини II ст. Історія Церкви в Ефесі більш складна через своє пізніше «злиття» з іванівською традицією; лист з Об’явлення (Об. 2:1-7) і Лист Ігнатія Антіохійського подають нам пізнішу ситуацію (павлівська доба там тривала ще за Тимофія й Онисима: див. Євсевій, Н.Е., III, 4-5; 36, 5), як Полікрата, єпископа Ефеського, так і Віктора, єпископа Римського у зв’язку із захистом Пасхи (Пасхи 14 нісана) (див. Євсевій, Н.Е., V, 23-24).
Павлівські Церкви більше відомі як щодо їхньої соціяльної структури, так і щодо богословських позицій, які полягали в абсолютній центральності і достатності Христа, що помер і воскрес ради нашого спасіння. Для Павлівських Церков Христос є не так учителем з минулого, як Господь теперішности: у спільності з Ним твориться «нове сотворіння» як на індивідуальному, так і на суспільному рівні, а віра в Нього вказує на перевершення стародавньої економії спасіння, заснованої на законі. Тому відношення з Ізраїлем є позначені в той самий час як тяглістю, так і перевершенням. Первісна церковна структура наголошувала на колегіяльних аспектах (див. 1Кор. 12; 1Сол. 5:12), доходячи пізніше до тріяди: єпископ – пресвітери – диякони (див. Пасторальні листи).
Форма крайнього гетеродоксального павлінізму представлена в 11 ст. вченням Маркіона, що містило гостру антиюдейську критику.
Церква в Римі
Її не можна зарахувати до Павлівських Церков, бо вона не була заснована ані Павлом, ані кимсь із його оточення. Навіть своє виникнення вона завдячує не Петрові (незважаючи на пізнє твердження Іриней, Аdv Нaer, III, 3, 3), а невідомим християнам східного походження (див. Дії 2:10), як у IV ст. визнає це римлянин Амброзіястер у пролозі свого коментаря на Послання до Римлян. Славний Крест Светонія каже, що початки цієї Церкви треба шукати в середовищі римського юдаїзму і що вже в 40-их роках у столиці імперії дискутувалося про важливість Христа. У 50-их роках Павло пише своє Послання до Римлян (у 54-55 рр., або, можливо, у 57-58 рр.), з якого виходить, що Римська Церква складається переважно з юдеохристиян у сенсі не тільки етнічному, але теж конфесійному (про це потім писатиме й Амброзіястер).
У 60-их роках, а точніше в 64 р., за Нерона, у Римі відбувалося велике переслідування християн, з яких, за Тацитом, багато було засуджено на жорстокі страти внаслідок пожежі в місті: після Степана і Якова Старшого в Єрусалимі, це перші мученики Церкви, анонімні, але теж великі. У міжчасі до Риму прибув Павло, а також Петро, про діяльність яких у місті залишилося не надто багато даних (крім деяких вісток у Діях (Дії 28:16-31) стосовно Павла). Там вони дали найвище свідчення мучеництва. Про дату цих подій понині тривають дискусії.
Про 70-80 роки не маємо відомостей, окрім непрямих вісток з Першого послання Петра, щодо якого існують гіпотези що це псевдоепіграф. Це послання написано з «Вавилону» (1Пет 5:13), що в юдейській апокаліптичній мові після 70 р. вказує на Рим, оскільки він зруйнував святе місто Єрусалим. Перше послання Петра виявляє «юдаїзуючу» основу, що добре поєднувалася зі спадщиною Павла, як велика ідея священства всіх охрещених. За переданням, у Римі було укладено Євангелія від Марка, і з Риму, чи радше до Риму, написано Послання до Євреїв.
У 90-их роках з’являється Послання до Коринтян (приписаний Климентові майже одне століття пізніше: Євсевій, Н.Е., IV, 23, 11), написаний цілою «Церквою Божою, яка живе на вигнанні (як чужинець) у Римі». Послання супонує рівність між пресвітерами і єпископами (див. 44, 4-5), але показує резюмування юдейських священичих категорій (див. 40-42), що дуже відрізняються як від Послання до Римлян, так і Першого послання Петра, і підтверджують юдеохристиянське спрямування цієї Церкви.
Щодо історії Церкви в Римі пригадаємо лише лист Ігнатія біля 107 р., в якому визнається, що вона «очолює єдність любови» (Ad Rom, prol.). Подальший розвиток покаже, що будучи, спадкоємицею апостолів Петра і Павла, Римська Церква виконуватиме вирішальну роль як на доктринальному, так і дисциплінарному полі, однак це діятиметься не без внутрішніх суперечностей.
[1] До названих треба було б ще додати Церкви Кіпру, Антіохії Пісідської, Іконії, Лістри, Дервії, Верії, Атен, Троади і, можливо, Мілету.