«Є два види молитви: внутрішня молитва, тобто молитва думкою; вона полягає в тому, що людина в думках і в серці розмовляє з Богом і розважає про вічні правди. Другий вид молитви – усна, тобто словесна; вона полягає в тому, що людина вимовляє слова молитви з внутрішньою увагою та побожним серцем»[1].
Часто, коли йдеться про внутрішню молитву, можна зіткнутися з думкою, що вона настільки складна, що на неї можуть спромогтися лише вибрані люди: святі або особи, обдаровані особливою благодаттю, особистою культурою чи глибокою побожністю.
Це дуже помилкова теза. Насправді якщо ми задумаємося про те, чим є і в чому полягає внутрішня молитва, то відразу зробимо висновок, що маємо справу з чимось близьким для нас усіх, чимось легшим, аніж усна молитва, яка вимагає знання тих чи інших формулювань. Бо внутрішня молитва йде просто з нашого єства. Наприклад, коли ми опиняємося в скрутній ситуації або ж відчуваємо загрозу, то вдаємося до розмови з Богом. Це робимо природно і просто, не відчуваємо потреби згадувати вивчені формулювання. Фрази на кшталт: «Господи, допоможи мені» або «Господи, помилуй», незважаючи на свою стислість, містять початок діялогу з нашим Отцем-Богом.
«Ти мені написав: “Молитва – це розмова з Богом. Але про що говорити?” Як про що? Говори про Нього, про себе самого – про радості й турботи, про успіхи й невдачі, про шляхетні поривання, щоденні клопоти, про слабкості. Вилий у молитву свою вдячність і свої прохання, свою любов і каяття. Словом, треба пізнати Його й себе, бути з Ним» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 91).
У тих кількох словах міститься есенція молитви, яка полягає в простій розмові з Богом: без оздоб, ускладнень та спроб втиснути душу в нестерпну для неї форму. «Щоб звертатися до Отця, Божим дітям не потрібні штучні й педантичні методи. Любов винахідлива; коли ми когось любимо, то вміємо відкрити власні, особисті шляхи, які ведуть нас до постійного діялогу з Господом» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 255).
Існують тисячі способів, щоб молитися. Отож, нічого дивного в тому, що у випадку настільки доступного засобу Церква заохочує вірних бути ревними та очікує, що ми не лінуватимемося, ані не дбатимемо про власну вигоду, ні не відмовимося через це від молитви. Фрази на кшталт: «Я не вмію молитися» або «Мені це не потрібно» – ніщо інше, як звичайні відмовки, які мають на меті приспати наше сумління. Якби кожен, хто так каже, вмів бути щирим із Богом і зі самим собою, якби знав цінність та відчував потребу бути витривалим у щоденній кількахвилинній молитві, то помітив би, наскільки далекі від правди такі аргументи. Також він міг би відкрито визнати, що зовсім не страждає ані від невміння, ані від неможливости молитися, а просто не хоче молитися.
Усна молитва
У деяких християн зустрічаємо своєрідне несприйняття усної молитви. Вони стверджують, що не можуть втиснутися в тісні рамки усталених формул і вважають, що правдива молитва повинна походити зі серця й бути чимось дуже особистим. А також твердять, що кожен із нас має власний та неповторний спосіб самовираження.
І справді, коли йдеться про внутрішню молитву, то немає жодних застережень щодо її форми. Однак усна молитва також має деякі характерні риси. Почнімо зі слів Ісуса Христа. Коли апостоли звертаються до Нього з проханням, щоб Він так само, як Іван, який навчив молитися своїх учнів, дам їм вказівки стосовно молитви, то Господь відповідає: «Коли станете перед Богом, то кажіть: “Отче наш, що єси на небесах…”» (див. Мт. 6:9). Отож, маємо справу зі словами, які точно визначають, як саме ми повинні звертатися до Бога Отця. Так відбувається, тому що слова виражають почуття, а Господь Бог прагне, щоб під час молитви наше серце зайняло визначену позицію. Треба додати, що, згідно з давнім навчанням Церкви, ми, християни, маємо обов’язок відкрито прославляти Бога – устами, а не лише подумки. Потреба залучити зовнішні чуття до будь-якої внутрішньої молитви відповідає вимогам нашої людської природи. Ми є тілом та духом і відчуваємо потребу виразити наші почуття назовні. А тому, відмовляючись від усної молитви, ми зазнаємо прикрої кривди, насамперед у ті моменти, коли опиняємося в умовах, які не дозволяють нам справжнього молитовного діялогу в нашому розумі.
Тому не треба вважати, що усна молитва вичерпує можливості розмови з Богом. Лише слід запам’ятати, що вона є чудовою допомогою в періоди духовної посухи. Вона також дозволяє щодня звертатися до Бога, на деякий час відриваючись від щоденних занять, щоб піднести свої думки й слова до Господа.
Усна молитва – це найсильніша підтримка, яку ми отримуємо, щоб мати змогу виконувати волю Бога, Який просить неустанної молитви (див. 1Сол. 5:17). Коли ми йдемо вулицею, сходами або чекаємо на пішому переході зеленого світла, то усні молитви розпалюють душу, перемінюючи наше буття в неустанну молитву.
Крім Господньої молитви, існують й інші, які також мають надприродне походження. Наприклад, «Богородице Діво» або «Ангел Господній», яке складається зі слів, що ними Архангел Гавриїл привітав Богородицю, та доповнене словами праведної Єлизавети.
Якби ми забули про цей незвичайний засіб порозуміння з Богом, яким є усні молитви, то неможливо було б здійснити наше щире прагнення любити Його. Не повторюймо вперто, що на вулиці не можна голосно молитися. Адже не треба, щоб наші слова чули всі довкола, щобільше, трапляється, що достатньо сказати щось подумки й стежити, аби наша увага була зосереджена на Богові.
«Чи тривалий зв’язок із Богом не є настільки піднесеним ідеалом, що більшості християн він видається чимось недосяжним? Дійсно, ця ціль дуже вимоглива. Однак її не можна назвати недосяжною. До святости веде шлях молитви. А молитва має розвиватися в душі поступово, як насінина, з якої потім виростає величне дерево.
Розпочинаймо з усних молитов, які багато хто з нас повторює з дитинства. Це щирі й водночас прості слова. Спрямовуймо їх до Бога.
І так зароджується початок приязні з Богом. Неустанно й невтомно звертаймо свій погляд до Нього. І тоді почнемо намагатися виконувати завдання та обов’язки, що виникають із нашого стану, якнайліпше, незважаючи на власні помилки й обмеження. Однак наша душа прагне визволитися. Вона прагне Бога, як залізо, яке притягує магніт. Ми починаємо глибше любити Ісуса зі солодким захопленням» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 295, 296).
Отже, усна молитва є проявом благочестя серця, яке дає змогу живо переживати присутність Бога впродовж дня, а також приходить із допомогою тоді, коли не відчуваємо натхнення для внутрішньої молитви. Саме тоді ми маємо вдаватися до неї, старанно й уважно повторюючи формулювання так довго, поки не мине час, призначений на молитву – ті цінні хвилини, яких ніколи не має забракнути в плані щоденних занять Божої дитини. Однак треба зосередитися, щоб вони не переродилися в механізм бездумного повторювання слів. «Поволі. Зважай на те, що промовляєш; на те, хто промовляє й до кого звертається. Тому, що скороговірка не залишає місця на обдумання; це лиш гамір і тарахкотіння бляшанок. Скажу тобі разом зі святою Терезою: інтенсивне рухання губами – це не завжди молитва» (Хосемарія Ескріва, Шлях, 85).
[1] Catecismo Mayor de S. Pio X.