Дух кличе у твоєму серці не тому, щоб ти вже не мусив взивати до Бога. Мати, яка, подаючи дитині їжу і вказуючи на те, що дає, як вона її приготувала, і як це смачно, очікує, що колись дитина сама скаже: «Мамо, я хочу це з’їсти!», «Це смачно!», «Як ти це зробила?». Те, що вона постійно говорить з дитиною, випливає з того, що вона прагне навчити її говорити, хоче, щоб вона призвичаїлася до слів, щоб отримала сміливість і навички висловлювати свої бажання, і спілкувалася з нею. Так само чинить Дух у наших серцях, Він хоче вивести нас на шлях спілкування з нашим Татом. Дарма що мати і так знає, що її дитина хоче, наприклад, пити, вона радіє, коли дитя само цього попросить, спілкуючись з нею.
І тому ми є дітьми! Дітьми не будь-кого, а самого Бога. Рабство минуло, тепер можемо насолоджуватися свободою, а також взаєминами, в яких перебуваємо з Богом. Можемо жити, як діти! Насолоджуватися тим, ким ми є – не завдяки нашим заслугам, а завдяки батьківській любові. Ми знаємо, що інакше вдома поводиться раб, а інакше син чи донька. І оскільки Бог учинив нас дітьми, то Він не хоче, щоб ми постійно поводилися, як раби. Те, наскільки великою є Його щедрість, прагне донести до нас апостол Павло, підсумовуючи свої розважання про Духа, котрий кличе в наших серцях Авва! «Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа» (Гал. 4:7). Це ніщо інше, як чергове запевнення адресатів послання, що синівство і батьківство – це не порожні назви, чиста формальність, яка залишається у сфері поетичних метафор. Це правдива реальність. Ти – спадкоємець Бога! Так, саме ти, який маєш у собі Духа, саме ти, який звертаєшся до Бога словом «Тато». Богові недостатньо, щоб ти був якоюсь «неповною» дитиною, котра не має частки в Його майні і в епітетах, які Він носить. Він прагне, щоб ти був повноправним сином, повноправною донькою, і хоче, щоб ти жив не в приміщенні для рабів, а в тронній залі Царства. Твоє місце поруч з Царем над Царями, бо ти Його дитина. Це предивна Божа справа, яка не перевершує нашу уяву: ми є царевичами і царівнами Небесного Царства, яке вже є, але ще не вповні, в якому ми вже маємо частку і в майбутньому також її матимемо. Ми вже перебуваємо на небі, а доповниться це після нашого воскресення (див. Еф. 2:6). Як це пояснити? Хіба що тим, що наш Отець є вічним «Є», а ми заплутуємося, намагаючись вписати Його і Його дійсність у наші часові рамки.
Десь у наших вухах ще може лунають слова Євангелія від Матвія: «Коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мт. 18:3). Ти мусиш бути дитиною, щоб вільно ходити по тронній залі свого Отця! Навіть якщо раб там появляється, то тільки для того, щоб виконати наказ або принести якусь звістку, він не може промовити слова, тільки стоїть, схиливши голову, і не наважується підвести на царя очі. Але ти не раб, ти – син. Той факт, що хтось є дитиною, не позбавляє його поваги до батьків, а вказує на зв’язок, сповнений довіри, свободи і любови. Страх Божий – це не страх перед Богом! Тільки сам Бог може вчинити так, що в тобі відбудеться переміна, і з раба ти замінишся на сина чи дочку. Тільки завдяки Духові твоє серце змінюється, і ти можеш бути спадкоємцем багатство Небесного Царства. Спадкоємець має інший підхід до благ, які належать його батькові, аніж раб. Останній клопочеться про них зі страху перед паном, і не так дбає про них, як про свої власні, а той, хто є сином, піклується про них, вважаючи, що посідає в них свою частку з огляду на Отця. Те, наскільки вільно ми розпоряджаємося скарбами царства, також має велике значення. Чи наказ раба про видачу коштовностей зі скарбниці пана має якусь силу? Жодної! Ті, які його почують, можуть тільки поглузувати з нього і посміятися з його пустих слів. Однак якщо той, хто є сином і спадкоємцем, дасть такий наказ, то це вже зовсім інша справа! А надто, якщо відомо, що на це є воля Отця, особливою рисою Якого є щедрість, то такий наказ мусить бути почутий!
Тому ти сидиш і сидітимеш у тронній залі. Навіщо? Бо «кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (Рим. 8:30). Таким був Його вибір, Його щедрість, Його великодушність, а не твої заслуги, твої добрі вчинки, твої старання. Тож не будь зарозумілим щодо тих, які ще залишаються в рабстві. Твій Отець і їх хоче обдарувати синівством та вчинити спадкоємцями, навіть якби не бажав бачити їх у тронній залі Царства.
Це відповідальність
Ми – люди дорослі і чудово розуміємо, що статус царевича і царівни в Небесному Царстві пов’язаний також з відповідальністю. Кожна влада тягне за собою тягар того, що тобі доручено. Ти відповідальний за спадщину, якою володієш! Ти відповідаєш за багатства Царства, за їх примноження і турботу про них. А в цьому царстві панують інші правила, ніж у нашому щоденному житті. Примножується тільки те, що дармо роздається. Ти не можеш залишити багатства для себе. Що це означає на практиці? Живи щодня гідністю, яку тобі дано, і використовуй її. Не поводься як раб, який не певен, що Бог його чує. А в тобі живе Дух, який кличе Авва! Отче! Який батько не звертає уваги на дитину в потребі? Точно не Небесний Отець! Будь впевнений, що Бог чує, як ти кличеш, і не закриває тобі дорогу до скарбниці, як міг би вчинити з рабом. Ти уповноважений використовувати Його блага. З Божої волі ти – спадкоємець! Не віриш? Тоді ще раз прочитай, доказом чого є Дух, посланий Богом у твоє серце.
Отож-бо, ти спадкоємець з Божої волі. Сам Бог так вирішив, щоб ти мав частку в Його багатстві. Не ти щось собі без дозволу взяв, використав, а сам Всевишній передбачив перед віками, що дасть тобі гідність Своєї дитини – не колись, наприкінці часів, а вже тут, у твоєму земному житті. Питання, яке варто собі поставити, звучить так: «Що я роблю, щоб жити як син? Як спадкоємець?». Чи моя молитва до Господа є молитвою сина, чи раба? Коли я молюся про оздоровлення, про перелом у житті близької людини, то який з тих способів обираю? Слово і наказ раба небагато означають, а от слово і наказ сина мають цілком іншу силу. Але чи я так можу? Чи так личить? Синові не личить не признаватися в тому, що він син, не личить відрікатися Отця і Його спадщини.
У провіщенні Божого Царства ми, Божі діти, повинні мати свою частку. Так, як цар розсилає своїх дітей по своєму царству і поза його межі, так і ми є посланцями. Це різні місії: дипломатичні, військові – але той, хто посилає, один. Ми не ідемо туди з примусу, як раби, а з волі нашого Тата, яка є також нашою волею. Якби Володар послав з важливою місією раба, то в багатьох випадках це принесло б зворотній до очікуваного ефект. Саме син і донька є продовженням батьківського плеча, продовженням Його волі. Дух, Який у нас кличе, засвідчує нашу гідність, яку ворог не може проігнорувати.
Те, як ми живемо, справді має велике значення і впливає на прихід Божого Царства та його повний розквіт. Те, як ми використаємо дар, який кличе, і що зробимо з виділеною нам спадщиною, залежить від нас. «Бо чекання створіння очікує з’явлення синів Божих» (Рим. 8:19). Це сповниться разом з другим пришестям Ісуса, але ми вже тепер є дітьми і спадкоємцями самого Бога, то ж чому вже тепер не використовувати дар Отця? Якби Він хотів, щоб ми його використовували від моменту другого пришестя Христа і аж до вічности, то не дав би його вже зараз. Коли господар із притчі вирушав у дорогу і доручав своїм слугам таланти, він явно не очікував від них, що вони використовуватимуть їх лише після його повернення (див. Мт. 25:14-30). Твоє синівство і отримана з ним спадщина зобов’язує тебе. Дух не перестає кликати, якщо ти прийняв Його як дар від Отця.