Час мобілізації

Святий Дух приносить у сучасну Церкву «Нову П’ятдесятницю», бо ми відчайдушно її потребуємо. Багато хто визнає, що Церква в багатьох аспектах втратила місійну ревність. Релігійні згромадження, які колись палали любов’ю, щоб нести послання Євангелія світові, вже не вбачають необхідності в євангелізації. Вони вважають, що всі чоловіки і жінки вже спасенні, отже, їхня діяльність обмежується досягненням буденних цілей. Їхній горизонт заземлився і побляк. Через брак візії і мети багато з цих згромаджень поступово зникає. Вони втратили своє пророче покликання. У них немає чогось такого, що не могла б сказати також будь-яка соціальна організація.

Але Церква від початку не є громадською установою. Це дійсність, народжена Духом, яка послана звільнити чоловіків і жінок від крайнього людського розпачу. Вона несе послання, що виходить з Дому Отця. Вона відкриває можливість вічності, Небес, вічної радості для кожної людської істоти.

Коли Церква втрачає бачення цієї місії, коли підкоряється духу цієї доби, вона втрачає силу й динамізм. Їй нема що сказати світові. Христова Наречена починає виглядати старою, немічною, недосяжною і недоречною. Вона здається безпомічною перед лицем безжалісної, невблаганної сили марноти, що її оточує. Вона втрачає динамізм, бо перестала слухати Святого Духа. Коли вона наполягатиме на проповіді послання, відмінного від Євангелія, в усій його чистоті та ясності, коли намагатиметься бути чимось іншим, ніж покликана бути, Святий Дух не буде її підтримувати. Як наслідок, вона стає безсилою. Святий Дух був зісланий, щоб уповноважити Церкву проголошувати Євангеліє. Коли звіщається Добра Новина і нею живуть у повноті, тоді Церква має силу. Тоді вона міцна, вільна, жива, ефективна, динамічна, непереможна, стає викликом для світу, радикальна і приваблива. Коли Церква йде на компроміс, то виходить з-під помазання Духа і стає полишеною на свої можливості, які перед супротивними силами показують її недієвою, слабкою і вкрай непривабливою.

Бог пообіцяв, що пекло ніколи не подолає Церкву. І Його гарантія тверда, як скеля. Але вона не означає, що частина Церкви не може піти на компроміс із духом доби.

Це просто факт історії. «Буває, – говорить кардинал Рацінгер, – що Церква стає закритою для Божого Духа, який дає життя»[1]. Нині релігійні лідери можуть впасти жертвою тієї ж спокуси, в якій св. Степан звинувачував первосвященика і старших Ізраїля: «О ви, твердошиї, люди серця й вух необрізаних! Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви!» (Дії 7:51).

Спокуса для церковних лідерів – замінній динамізм Духа більшою кількістю закладів чи організацій. І все ж, як вважає Рацінгер: «Помилково вважати, що все має замкнутися на єдиній структурі; краще менше організацій, а більше Святого Духа»[2]. Надмірний наголос на інституціях і залежність від них у підсумку робить Церкву неспроможною виконувати свою місію. Як пояснює кардинал Рацінгер: «Існують реальні причини для побоювання, що Церква може створити надто багато інституцій прав людини, що потім стають як обладунки Саула, які не давали молодому Давидові рухатися. Необхідно завжди уважно дивитися, чи корисні в минулому інституції залишаються такими ж тепер. Єдиний установчий елемент, даний Господом: сакраментальна євангелізація Божого народу, зосереджена на Євхаристії… єдине служіння, необхідне в Церкві, – священство»[3].

Молодому Давидові не потрібне було спорядження царя Саула, щоб убити велетня Ґоліята, який виступив проти військ Ізраїлю. Усе, що йому було необхідне, – це те, що Бог показав йому і що виглядало, як неможлива перевага. Саул запропонував своє спорядження Давидові, і це свідчило про те, що Саул віддає належне силі ворога. І все ж сила Давида була не в царських обладунках, але в Господньому Дусі. Але Давид покладався на спорядження Саула більше, ніж на те, що дав Бог, і це зробило його безсилим і неповоротким.

Ми живемо в момент історії Церкви, коли вона наново відкриває, що «інституційний і харизматичний аспекти в Конституції Церкви однаково важливі»[4]. Дух вносить у Церкву корективи. Спостерігається надмірний наголос на інституційний вимір Церкви. Церква не може заполонити розум і серце невіруючих чи навіть власних дітей простим покладанням на організаційні та інституційні структури.

По суті, віднова харизматичного виміру означає бути уважним до теперішньої дії Святого Духа і відкритим на всі Його дари. Церква – це не музей, де зберігаються цінні художні вироби. Це живий організм, оживлений силою і присутністю Духа. Це динамічна дійсність, яка переходить через історію з єдиною метою: проголошувати Христа Ісуса.

Усе біблійне розуміння Духа зводиться до руху й динамізму: «Тому основна ідея, закладена в біблійній назві Духа, говорить про те, що це не інтелектуальна сила, але динамічний імпульс, що нагадує силу вітру. У Біблії первинна дія Духа – не давати розуміння, а спонукати до руху, не проливати світло, а передавати рух»[5].

Кілька років тому під час проведення низки євангелізаційних заходів я мав привілей співпрацювати з енергійним молодим угорським лідером-мирянином на ім’я Золтан. Це дуже розумний, талановитий молодий католицький інтелектуал, який відіграє ключову роль у динамічній євангелізації, що проводять нині в Угорщині. Вражений його ревністю в справі спасіння душ і тією ясністю, з якою він проповідує Євангеліє, я запитав його, звідки цей запал і енергія.

Він розповів мені, що був католиком багато років, але настав час, коли Господь дав йому ревність і вогонь проголошувати Євангеліє. Сказав, що відвідав керигматичний семінар. Під час навчання викладач глибоко розкрив головні моменти Євангелія, як це було на проповіді в Діях апостолів. Золтан розповів, що, коли проповідник говорив до них протягом дня, він увесь час відчував усередині вогонь, який дедалі більше розгорявся в міру того, як минав день. Він сказав, що слова Євангелії наповнили його серце радістю і він пережив нове вивільнення внутрішнього динамізму й енергії.

Ще тривала остання проповідь, а він уже настільки наповнився енергією, що залишив конференц-залу, де вони зібралися, і 10 разів оббіг навколо будівлі, сміючись, співаючи і славлячи Бога. Він був настільки щасливий, що відчував, як серце ось-ось розірветься. Той досвід здійснив у ньому сталу переміну. Бог просто дав йому дар – нове прагнення читати Св. Письмо і ревність проповідувати Євангеліє. Святий Дух відкрив його розум на красу й велич Христа, і це пізнання запалило серце.


[1] Joseph Ratzinger, Inside the Vatican, 3 June 1998.    [1]

[2] Там же.

[3] Joseph Ratzinger, L’Osservetore Romano, English Edition, 3 June 1998, p. 16.

[4] Pope John Paul II, Inside the Vatican, 3 June 1998

[5] Pope John Paul II, «The meaning of «Spirit» in the Old Testament», General Audience, 3 January 1990.

Попередній запис

Уповноважений на місію

Наступний запис

Харизми