Ісус не грав наперед написаної театральної п’єси. Він розпочав Своє служіння з натхненням. Його послання було просто заворожуючим: Він проголошував Боже Царство! І до Нього народ побіг натовпом. Але поволі Ісус став відчувати, що вітер змінив напрям. Влада ставилась до Нього вороже, а натовпом завжди легко маніпулювати. Та все ж Він продовжив.
У світлі Святого Письма, яке Він прекрасно знав, Він упізнав Себе в тому «стражденному служителі», про якого говорив пророк Ісая. Він зрозумів, що для того, аби сповнити Божий задум любови, Він не повинен уникати страждання, а навпаки, поглянути йому в вічі. Він знав, що може повністю довіряти Своєму Отцеві: Він бо не залишить Його.
Погрози проти Ісуса ставали все конкретнішими. Напередодні Своєї смерти Він прекрасно розумів, що незабаром буде кінець. Він сказав Своїм учням: якщо Я йду до кінця, то це задля вас і задля всіх тих, хто захоче почути Моє Слово. Цей хліб і цю чашу, які Я розділяю з вами, є знаком безмежної любови. «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13). Ісус знав, що втрачати нічого, якщо ти з Богом.
Я не думаю, що Ісус, коли вибрав Юду, знав, що той Його зрадить. Правда те, що в певний момент Ісус про це оголосив (Ів. 13:11). Але не тому, що Він знав майбутнє, а тому, що знав серце Юди, бо спілкувався з ним і любив його. І Він відчув, що Юда змінився.
У всьому цьому прекрасно те, що Ісус все-таки продовжив Свій шлях. Він передчував розвиток подій, але не відступив. Він дійшов до кінця у Своєму служінні. Він був справді вільним.