Новий Заповіт – особливо це помітно у вченні апостола Павла – пропонує дивовижно позитивний погляд на смерть і те, що відбувається після неї, як на шлях до вічної зустрічі з Христом. Коли ув’язнений Павло чекав на вирок, не знаючи, чи його засудять до страти, чи знімуть із нього звинувачення, він так писав про можливість смерти: «…маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше» (Фил. 1:23). Павло чекає на зустріч зі своїм улюбленим Учителем, прагне перебувати з Ним вічно, а тому повідомляє своїм адресатам, що лише грішники мають підстави боятися Господнього дня. Ті, хто належить до Христа, повинні очікувати цих часів із радісною надією, адже відтоді «завсіди будемо з Господом» (1Сол. 4:17).
Варто пам’ятати про це, бо, на мою думку, саме нездоровий страх перед зустріччю з Господом, такий чужий християнам перших століть, призвів до того, що… ми майже зовсім перестали чекати на Христа, зачислили цю тему до догматів, в які віримо, але яким не даємо впливати на наше повсякденне життя. І це цілком зрозуміло: бо як із радістю чекати на Того, кого боїмося? Як свідомо промовляти «Хай прийде Царство Твоє», коли в серці народжується думка: «Тільки б ще не тепер»? Думаємо про прихід Христа так, як діти думають про повернення з роботи дуже суворого батька, який одразу хапається за паска… Але чи таке бачення хоч трохи відповідає євангельському образові Христа? Чи не є насправді його просто-таки блюзнірським запереченням?
А водночас є й такі люди, які немовби перекреслюють біблійні пророцтва щодо суду, думаючи, що Бог забере всіх «гуртом» на небо, не звертаючи жодної уваги на їхні вчинки на землі. Якби так було, то це означало б, що Бог вважає нас розумово неповносправними, не здатними ухвалювати відповідальні рішення та відповідати за їх наслідки.
Святе Письмо часто наголошує на тому, що Бог серйозно ставиться до наших учинків і що колись судитиме нас, а тому не можна легковажити Його заповідями. Варто також звернути увагу на образ суду, який постає перед нами в Івановому Євангелії. Там виразно говориться про майбутній суд – хоча б у славнозвісній апології Ісуса в п’ятому розділі, – але водночас сказано, що суд… відбувається вже тепер. Уже тепер, бо людина, почувши слово, яке проповідує Ісус, слово Євангелія, опиняється перед вибором. Це тому в текстах Нового Заповіту з’являється образ Ісуса з мечем в устах: Його слово розділяє, бо вимагає посісти чітку позицію. Той, хто виразно сказав про Себе, що прийшов «порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її» (Мт. 10:35), вершить суд уже тепер, а кожен обирає, по який бік хоче опинитися. Суд після смерти – і детальний, і остаточний – розкриє повну правду про наш щоденний вибір. Побачимо те, що тепер робимо щодня, але в яскравішому світлі, без наших захисних механізмів, які намагаються все виправдати. А Той, перед ким постанемо, не буде злісним, жорстоким Суддею, а далі залишатиметься люблячим Отцем, Який шанобливо ставитиметься до рішень Своїх дітей. Це Він найбільше страждає через наші погані рішення й зробить усе, що можливо – не порушуючи нашої свободи, – щоб спонукати нас повернутися до самих себе.
Перші християни нічого не знали про цю нашу внутрішню протидію, а жили очікуванням: «Маран ата! – Прийди, Господи Ісусе!». Це волання (його грецький, а не арамейський варіант, бо останній використано лише в 1Кор. 16:22) вінчає останню книгу Святого Письма – Об’явлення, два останні розділи якої – це опис Нового Єрусалима, чудового міста, в якому Бог живе разом зі Своїм народом.
Варто присвятити кілька речень цій книзі, яка – зовсім безпідставно – викликає у «звичайних» читачів певний страх і опір як недоступна, таємнича й до того ж така, що асоціюється лише із жахом та страшними подіями. Добре було б провести дослід, який полягав би в тому, щоб поділити текст Об’явлення на дві частини: ту, що описує страшні явища й катастрофи, і ту, що містить тексти, в яких ідеться про щось зовсім інше. І тоді ми побачили б, що друга частина суттєво більша за першу. А отже, мета автора Об’явлення полягала не в тому, щоб лякати читачів, а в тому, щоб навчити їх мудрого, оптимістичного (так!) погляду на історію.
Об’явлення не залишає ілюзій: так, у світі, в якому живемо, є війни, нещастя, голод… і все це, поза сумнівом, ще більше посилиться перед приходом Судного дня, але останнє слово (і остаточна перемога) належать Богу, Який встановить справедливість і «кожну сльозу …зітре». Ба більше, в Об’явленні наголошено, що також і тепер, коли переживаємо важкі події, з нами перебуває Ісус, Той, хто стоїть «посеред семи свічників» (= Церков) і запевняє: «Я знаю діла твої, і біду, і убозтво» (пор. Об. 1:13; 2:9).
Це правда, що ця книга показує також усю велич Бога, Який засів на престолі, щоб звершити суд, і тоді «від лиця Його втекла земля й небо, і місця для них не знайшлося» (Об. 20:11), а також розповідає про страх грішників перед настанням Судного дня. Страх перед Божим судом буде такий великий, що ці особи прагнутимуть померти (щоб їх засипали уламки скель) чи навіть пропасти, щоб уникнути гніву Судді.
«І земні царі, і вельможі та тисячники, і багаті та сильні, і кожен раб та кожен вільний, поховались у печери та в скелі гірські, та й кажуть до гір та до скель: Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця Того, Хто сидить на престолі, і від гніву Агнця!… Бо прийшов це великий день гніву Його, і хто встояти може?» (Об. 6:15-17). Легко нам кривитися, читаючи про такі жахливі картини, однак погляньмо на них з перспективи людей, яких переслідували за віру і які марно шукали справедливости на цьому світі. Автор запевняє їх, що нечестивість не триватиме вічно, що настане час, коли запанує справедливість. І тоді ті, хто залишився вірний Богові, житимуть без страху. Не буде навіть моря, яке люди Біблії вважали оселею грізних потвор, символом нестабільности, непевности, загрози. Зникне також страх перед усіляким ворогом, тож брами Нового Єрусалима будуть завжди відчинені. Не буде більше ні нічного мороку, ні жодних інших небезпек. Тож чи справді треба боятися приходу Господнього?