У попередній нашій розмові ми з’ясували, що людська душа – а єдино вона може вповні пояснити людину, людське єство, хоча у своїй діяльності мислення та бажання послуговується тілом та його чуттями – є незалежна від тіла та не є результатом якихось матеріяльних, тілесних речовин, залоз, більше чи менше складних нашарувань мозкової кори та маси. Душа людська, хоч діє в людському тілі та виявляє своє життя назовні за допомогою органів, проте не є тілом, не з тіла і не з матерії походить. Вона – єство духовне, хоч суттєво зв’язане з тілом та послуговується як знаряддям мислення людськими почуттями. Людська думка та людське бажання – це чисто духовні чинності. Тому слушно виринає питання: а як буде після смерти тіла? Чи духовне життя душі продовжується і потім? По-іншому це питання звучить так: чи душа людська не вмирає, є безсмертна? Чи існує посмертне життя душі, чи зі смертю тіла кінець усьому? Відповідь на ці запитання є вирішальною для релігії, оскільки вона є важлива для людського життя взагалі. Тому-то матеріялісти, крім наступу на існування Бога, нічого більше так не атакують, як безсмертність душі. Вони просто не можуть собі уявити іншого світу, позаматеріяльного. Вони вважають потойбічне життя душі лише плодом фантазії, уяви первісних людей, що не мали ще чіткого знання про закони природи; для них – це лише засіб, якого вживають експлуататори, щоб надією на життя позагробне, вічне налаштувати експлуатовані класи погодитися з своїм підневільним становищем на цьому світі й терпеливо його зносити, не бунтуючись проти капіталістів та експлуататорів. Цим перенасичені всі підручники як марксизму, так і радянського атеїзму. Це вже вклепана доктрина, яку повторюють вони, навіть не думаючи більше про їх нелогічність. Та здорово думаюча, поважна, освічена людина не може згодитись з такими поясненнями. Загальність віри всіх народів і рас людства, тисячолітні змагання найбільших людських розумів не можна отак перекреслити одною стандартною фразою. Людина справді має духовну душу, таку, що у своїй дії не є безумовно залежна від органів людського тіла. Тому слушно може людина себе питати: «Коли воно так, то чи може людина, людська душа, жити й після смерти? І коли воно так, то як може вона жити?»
Як ми вже згадували, проти безсмертності людської душі можна висувати навіть поважні аргументи. Наприклад, що взаємозалежність душі і тіла з його чуттями впродовж земного життя, і то пряма залежність, такою мірою, що коли чуття нездужають або скалічені, то на тому втрачає діяльність душі, а то й взагалі не виявляється, як це бачимо під час різних психічних недуг. Тож слушно питають себе поважно думаючі люди: «Якщо тіло та його органи і чуття взагалі відмирають, то що ж буде з душею? Як мозок, з яким пов’язане мислення людини, взагалі замре, розкладеться на хімічні свої складники, то як мислення людини не припиниться?» Це вагомі питання, і на них треба поважно відповідати, а не заглушувати їх поверховими фразами дешевенького матеріялізму, яким передусім користуєтся совітський атеїзм.
Якби ми прийняли за правду, що посередництво людських чуттів не можна ніяк і нічим замінити, то та трудність і справді була б нездоланна. Та дійсність інакша. Людська душа здатна думати і бажати навіть поза тілом, бо допомога, що її має вона в цьому від тіла, є тільки зовнішня. Для Бога, Творця людської душі, неважко замінити цю допомогу чимось іншим. І коли Він сотворив душу за Своєю природою такою, що для неї людське тіло є лише зовнішньою і тимчасовою допомогою, то спроможен Він і після смерти цього тіла дати людській душі інші засоби та способи, щоб виконувати її найшляхетніші дії: думки і бажання. Чи не бачимо вже тут, на землі, отієї майже чудесної переміни, яка буває, наприклад, у світі комах, де з незугарного черв’ячка – через личинку та позірну смерть – вилітає з твердого кокона веселий та меткий, як подих вітру, метелик. Життя в природі та цілий Всесвіт є свідченням того, що Творець і премудрий, і всесильний, Він бо так створив речі, що людині не вистачило б навіть тисячі років, щоб тільки дещо відкрити бодай тільки в найближчому її оточенні.
І саме віра в Бога та об’явлення розтягає замітно ці суто людські горизонти також щодо безсмертя людської душі. Але сучасна людина не схильна вірити лише зі свідчення інших людей, навіть і наймудріших. Вона хоче випробувати все сама й особисто. Тож є вона в тому щасливому становищі, що, слідкуючи за своєю людською природою та життям, доходить висновку, що його вже давно висловили були навіть поганські філософи – «увесь я не вмру». Тому людина, просвічена Божим об’явленням, може сьогодні сказати далеко більше, і то звичайним своїм розумом, про людське безсмертя. Ціле бо людське єство, ціле життя, цілий розум, усі снаги кличуть, вимагають безсмертя людської душі. І тому християнинові, віруючій людині, неважко це сприйняти, бо має за собою велику силу свідків.
Та передусім три речі безапеляційно вимагають безсмертя людської душі, незалежно від того, чи людина віруюча, чи ні, матеріяліст чи ідеяліст, християнин чи марксист. Цими трьома речами є правда, щастя, справедливість – як про неї люди думають, як нею живуть та як її бажають.
Людський розум так створений, що прагне знання, бажає пізнати те, що його оточує, з чим він зустрічається, ба, навіть ще більше: з видимого та почуттєвого доходить він до висновків та тверджень, що їх він почуттями не міг би ніколи пізнати. І це прагнення не має меж, не має ні з боку людини, що пізнає, ні з боку світу, що його пізнаємо. Снага людського розуму напрямлена в безконечність; на її ж кінці існує тільки безконечність: Бог-Творець. Ціле життя людини – це пошук за правдою, проте знаходить вона лише фрагменти, деталі загального образу. Це може сказати вона собі і на ложі смерти, проживши навіть сто літ. Остання ж її думка ще лине вперед, щоб пізнати, збагнути майбутнє, потойбічне. Людина помирає з питанням на устах. Невже на тому кінець? Хіба можливо, щоб це пречудне створіння скінчило так мізерно, так недосконало, так трагічно? Ціла людська природа бунтується проти цього, природа, дана їй розумним Творцем. Тому проти такої розв’язки мусів би обурюватися і творчий безконечний Божий розум й засудити таку недосконалість у Своїх творах. Тому, маючи силу та спромогу створити людину будь-якою, Він не міг би творити людину такою, яка, вмираючи на півшляху, ніколи не дійшла б до пізнання всієї правди, що нею є Він Сам. Тоді краще було б і не родитися людині розумним єством або бути звичайною безсловесною твариною, горизонти якої покриваються горизонтами світу й матерії і життя якої незмінно закінчується смертю. Оскільки людина розумна, то вона й безсмертна. Інакше її життя – нісенітниця. Другим показником безсмертя є туга за щастям, щастям цілої людської природи, цілого людського життя, сутність якого є в посіданні добра – усього, повного добра. А тим часом земля – це долина сліз. Не треба навіть бути песимістом, щоб сказати, що на цій землі нашій є неможливе досконале щастя. Невже ж це невгасне й повсякчасне людське бажання лишиться порожнім горіхом? Ба, що більше – нестерпною мукою Тантала, короткотривалою фата морґаною, галюцинацією? Мудрий Творець, всезнаючи і всемігши, не міг дати людині бажання без спромоги та нагоди заспокоїти його. Тому дав Він це бажання тут, на землі, а життя вічне, прийдешнє – в майбутньому. І саме людська душа є носієм і підвалиною того й іншого – вона безсмертна.
А третьою переконливою причиною безсмертя душі є справедливість, тріюмф добра над злом. Бог, створюючи світ і людину за Своїм задумом, доладно створив його й віддав свобідній і розумній людині для ужитку, визначивши їй моральні закони добра і зла. Та, зловживаючи своєю свободою, людина встановила собі в світі свій закон і свій лад, побудований на еґоїзмі, на сльозах, на крові, на угнітанні людини людиною, на бунті проти Бога Творця, знехтувавши Божі закони і встановивши свої. Гріх, несправедливість, тиранія і неволя – це плоди потоптаного Божого ладу й причина лиха в світі, на вершині якого стоїть виклик Богові: «Буду жити по-своєму!» «Ми, люди, самі собі боги, немає, мовляв, Бога, немає суду і кари! І чи може Бог дозволити, щоб насміхалися з Нього та з Його творчої премудрости і сили?! Коли б так було, то Він перестав би бути Богом. І тому буде суд Божий над розумним Його створінням, щоб повернути захитаний лад, щоб затріюмфувала справедливість. А як повчає історія і сучасність, таке відновлення ладу для мільйонів людських істот на цій землі не було можливе, тож вони пішли в могилу як жертви кривди і несправедливости. Ось чому буде суд, на якому судитиме, каратиме й нагороджуватиме живий, вічний Бог. Судитиме не мертвий порох і землю, а живе своє створіння. Тому ми, люди, віримо та «очікуємо воскресіння мертвих і життя будучого віку» душ і перемінених та прославлених людських тіл, в яких ці безсмертні душі страждали і подвизалися, але й чинили несправедливість і кривду. І «підуть ці у вічне життя, а ті на вічну муку». Та відповідь віри і розуму – безсмертя душі.