Під час перших десяти століть історії Церкви все було не так. Священиками були і одружені і неодружені чоловіки. Як тільки чоловіки ставали священиками, вони більше не мали права змінювати свій цивільний стан. Але поступово на Заході перевагу стали віддавати неодруженим священикам, і целібат став правилом. Справді, неодружені священики є більш готовими для служіння християнській спільноті, яку вони отримали в опіку.
Сьогодні християни переглядають це правило, зокрема через емоційну самотність, яка може з цього випливати. Оскільки християнські спільноти стали меншими за обсягом, миряни стали активніше брати участь у житті парафії. Можна було б передбачити, що серед них обиратимуться досвідчені люди, сімейне та професійне життя яких є успішним. І тепер вони можуть більше часу присвятити своїй спільноті. Єпископ рукопокладатиме їх, щоб вони могли здійснювати Пресвяту Євхаристію. Священик, таким чином, співпрацює з єпископом.
Навіть якщо таке рішення буде колись прийнято, целібат все-таки матиме значення для християн. Деякі чоловіки та жінки, це монахи та монахині, відчули поклик залишитися неодруженими. Таким чином, вони є свідками Бога, Який може цілковито заповнити серце людини. Вони свідчать про те, що метою життя є бути братом чи сестрою всім людям. Ті, що вибрали целібат в ім’я Царства Небесного, присвятили своє серце Богові і хочуть розкрити свої обійми всім, не замикаючи їх на одній конкретній людині. Це нагадування для всіх християн, що Бог робить людину щасливою, і що ніколи не може бути відкинутих людей.