Проповіді Христа були гостро сучасні, були словом живого до живих. А сьогодні Церква залишає таке враження, наче й не було попередніх 2000 років. Чи це враження фальшиве?
Якщо говорити про середовище, в якому ми живемо, то це враження не фальшиве. Поза сумнівом, люди, які зараз мають нести духовну істину, здебільшого не відповідають своєму покликанню. Так склалося історично. І ці огріхи можна усунути лише одним способом – самим проникнути і добратися до цієї суті. Коли так запитують християни, члени Церкви, я їм завжди відповідаю: Церква – це не хтось, хто приходить ззовні, не якась інституція, яка щось вам пропонує, інколи навіть нав’язує, а це ви самі. Вона ні з кого не знімає відповідальности – навпаки, кожен із нас має відчувати себе частиною Церкви, її носієм, а не чекати, що хтось подасть нам ці істини. Більше того, упродовж віків було досить багато світлих умів, видатних людей, які вміли говорити цілком актуально.
Наприклад, у Польщі Церква зовсім не виглядає так, як написано в цій записці. Чому? Хіба там кращий єпископат, священики? Ні, ці єпископи і священики такі не випадково, така основна маса Церкви. Цей процес розвивався в надрах усієї церковної спільноти загалом. Саме вона дозволила відбутися такому різкому кидку в соціяльних умовах, основним чином подібних до наших. Люди не чекали, що їм щось дадуть згори, вони самі на своєму горбі винесли гідних священиків, єпископів, богословів.
Поза сумнівом, зараз постала така ситуація, що багато людей, молодих і зрілих, які шукають віри і не просто віри суб’єктивної, що стосується лише внутрішнього, сокровенного, а віри, яка реалізується зовні, яка вихлюпується в нашу діяльність, причому щоденну, буденну діяльність, – не знаходять відповіді в зовнішніх інстанціях. Ці люди приходять у храм і, крім деяких естетів, багато хто там бентежиться, багато хто не відчуває, що це та мова і форма, які їм відповідають. Але причина тут одна.
Упродовж останніх десятиліть основну кількість людей, які формували загальноцерковну свідомість, становили консерватори, літні люди, люди, що зовсім не прагнули до того, чого шукає автор цієї записки. Не прагнули того, що багато хто шукає зараз – нової мови. Отці Церкви завжди були «модерністами» Апостол Павло був надзвичайно радикальним модерністом – реформатором. Майже кожен великий святий християнства був духовним революціонером, який здійснив певний переворот.
Зараз нам це важко зрозуміти, так само, як важко зрозуміти, наскільки революційною, скажімо, була поема Пушкіна «Руслан і Людмила». Як ви пам’ятаєте, ця річ спричинила скандал, коли її читали в салонах Петербургу. Те саме відбувалося і в духовній царині. Це було завжди нове, завжди свіже, завжди актуальне. Зараз у нас просто особливі ненормальні умови, і дехто спихає вину на атеїстів, але я не хотів би так чинити, бо сам атеїзм значною мірою є породженням негідности і недосконалости віруючих.
«Я не можу вірити чужим домислам і розповідям про Бога», – йдеться в записці. Так, звичайно, не можна цьому вірити, і ніхто ніколи не вірить, бо віра – це твоє особливе внутрішнє відкриття, яке потім вже ти підтверджуєш і яким ділишся з іншими. У нас слово «віра» часто розуміють цілком неправильно, як сліпу довіру до чужих слів. Мені сказали, припустімо, що десь є красивий дім. Я не перевіряв, але повірив. Це немає нічого спільного з вірою.
Віра є промивання нашої істоти. Підсвідомо вірять усі. Підсвідомо кожен із нас відчуває, що є глибочезний сенс буття. Наше існування й існування світу безпосередньо пов’язане з цим сенсом. Розумно віруюча людина – це та, яка це відчуття виводить на рівень свідомости. І ми знаємо з власного життя і з художньої літератури, що, коли в людей згасало в підсвідомості відчуття зв’язку з сенсом, вони просто накладали на себе руки. Бо життя тратило для них будь-яку основу.
Відповідно, тут має бути певний скачок, внутрішній скачок. Святе Письмо Старого Заповіту називає цей скачок емуна. Емуна перекладають як «віра». Але сенс цього слова дещо інший, ніж у звичайному лексиконі. Воно означає повну довіру голосу Божому. Коли ви зустрічаєтеся з людиною лицем до лиця і раптом відчуваєте до неї якусь довіру, це частково може передати це спрямування волі, думки, духу, яке містить слово емуна.
Апостол Павло каже, що Авраам став батьком усіх віруючих (див. Рим. 4:12). Він повірив Богові, і це зарахувалося йому за праведність. Я наголошую – він не «повірив у Бога», а «повірив Богові». Він не лише розумів, що є Вище Буття, а відчув, що Йому можна довіритися, довіритися по-справжньому, як Благому. Треба сказати, що є інші варіянти: людина може вважати буття ворожим існуванням, може вважати, що її закинули в цей світ, у світ чорний і порожній. А віра перевертає наш зір, і раптом ми бачимо, що буттю можна довіритися, як ми довіряємося плину хвилі.
Чи можна це довести? Хтозна. Хтозна, бо це дуже глибоко прихований процес. Лише великі поети, лише великі майстри слова умудрялися якимось дуже віддаленим чином цей скачок зобразити. І все ж навіть у них це виходило слабо. Якщо ми візьмемо великих поетів світу, ми побачимо, що, коли вони писали про священне непрямо, наче натяками – присутність тайни відчувалася. Коли намагалися писати прямолінійно, називали, як ми кажемо, речі своїми іменами – талант полишав їх, і навіть у Пушкіна виходила слабенько.
Уже це одне засвідчує, як несказанне і безмірне те, до чого ми наближаємося на своєму човнику, навіть, коли ми шукаємо віру. Віру, тобто стан безумовної відкритости Вищому. Відкритости, готовности, волі рухатися в потрібному напрямку. Усе інше стає вже вторинним. Тут є питання про обряди – це все вторинне. Їх не можна відкидати, але все ж ми конче мусимо відрізняти основне від другорядного. Тому виникає ось таке запитання: а що, коли цього відчуття нема?