Духовність – форма життя, що дає змогу людині бачити Лице Боже. Коли людині відкривається реальність, що перебуває за межами її буденного досвіду, зростає обшир і сила її серця, і вона спізнає у власному житті свіжість і красу пустелі, куди відходив сам Христос, щоби споглядати Лице Отця (див. Мр.1:35).
Найінтимніша форма духовности – це наші стосунки з Богом як джерело любови й життя. Ці взаємини між людиною й Богом дістають свою найглибшу реальність і вияв у молитві. Найбільш екстатична й дієва молитва – хвала, прославляння і трепетний захват. Тому молитва є актом, через який особа увіходить у свою внутрішню сутність, вгамовує уяву й утихомирює збурення свого оточення, щоб зустрітися з Божою Особою в її незрівнянній красі, яка є Лицем Божим. Молитва є також зустріччю з Любов’ю і всотуванням її величної сили й радости.
Молитовне життя формується відповідно до культури й ментальности особи. Існує стільки культур, скільки людських спільнот, і стільки ментальностей, скільки людських істот. Ці культури можуть неабияк різнитися, але водночас мати багато спільного. Люди неминуче спираються у власному трибі життя на принципи. Ці принципи походять із людських поглядів і приписів, які надихають і плекають певні психологічні й соціяльні джерела.
Усі люди, хоча вони й можуть цілковито різнитися культурою і людськими формами її вияву, у своїй суті єдині, і не тільки у власній людськості, але й у прагненні побачити Лице Боже й виразити його. Їх надихає один Святий Дух.
Для християнина існує тільки один Господь, Ісус Христос, одне хрещення, одне Тіло, одне життя в Бозі. Христос, Який поєднує в Собі і Творця, і творіння, є надто багатим, надто славним, надто неосяжним, щоб Його могла адекватно відтворити лише одна культура. І тільки завдяки пошані й захвату перед розмаїттям виявів, ми маємо змогу звернути погляд на Лице Боже.
Існує дві течії в джерелах християнської духовности, які панують і донині. Зазвичай їх називають східною і західною (або грецькою і латинською, відповідно до первісних мов, що вживалися для їхнього висловлення). Ця книжка стосується форми східної духовности.
Отже, наша Церква називається грецькою, східною чи візантійською. Донедавна ми зазвичай ідентифікували себе словом “грецька” або “східна”. Ми називали себе, а всі інші нас “греками”, “східними православними” чи “східними католиками”. Позаяк слово “візантійський”, по суті, є християнським терміном, Вольтер, Монтеск’є і згодом уславлений Ґібон створили навколо цього слова ауру “огиди й жаху” (Вольтер). Під їхнім впливом воно стало в інших європейських мовах синонімом “варварства”, “марноти” і “глупоти”. Усі відсторонилися від його вживання.[1]
І навпаки, слово “грецький” асоціюється зі славетною історією поганської Греції та її предивною культурою. Це слово краще розуміли й більше поважали. Навіть більше, первісною і офіційною мовою Візантійської Імперії і Церкви, яку вона фінансувала, була грецька. Саме тому до різних народів і культур, а також до самої Імперії застосовували термін “грецький”. Ми називали себе греками – “греко-католиками”, “греко-православними”, і наш обряд був “грецьким обрядом”.
Мова – лише інструмент і знак, через який виражає себе культура. Якщо словом “грецький” називають Церкву і нас, членів цієї Церкви, то це кривотлумачення і помилка. Хіба ми кажемо про американців як про “англійський” народ або приписуємо їх до “англійської Церкви” і “англійської” культури тільки тому, що американці розмовляють мовою Англії? Американська культура і цивілізація є амальгамою багатьох культур, цивілізацій, народів і менталітетів. Ми не можемо називати її просто англійською, іспанською, французькою, скандинавською чи слов’янською. Це дуже, дуже особлива культура і цивілізація, яку ми називаємо американською – а не англійською – хоча вона загалом виражена англійською мовою.
Візантійська Імперія і Візантійська Церква вживали грецьку мову для вираження своєї цивілізації і культури, як нині американський народ використовує мову Англії. Візантія перебуває під грецьким впливом і містить грецькі елементи, достоту як американська культура містить англійські елементи. Але візантійська культура не тільки грецька, але й орієнтальна або східна, а також римська. Також вона може мати елементи багатьох інших культур. Ми можемо назвати ціле одним з його компонентів, і назвати нашу Церкву грецькою, але тільки в широкому сенсі і не без застережень.
Також нашу Візантійську Церкву не можна просто назвати “східною” хоча вона й народилася і розвивалася в східній частині Римської Імперії. Слово “Схід” чи “східний” є історичним та географічним терміном. По суті, воно позначає розпливчасту реальність із невиразними обрисами. Саме слово зазвичай вживалося так непослідовно, що коли його без застережень застосовувати щодо нас, то ідентичність нашої Церкви поринає в померхлу тінь нереальности.
Загалом кажучи, слово “східний” є збірним терміном, який позначає людності, мови й культури, характерні для країн Далекого Сходу, а також деяких інших регіонів. Еллінська цивілізація глибоко вплинула на народи Близького Сходу, але ніколи цілковито не позбавила їх первісних етнічних рис. Єгипет, який посів дуже особливе місце і становище в Імперії та у формуванні нашої релігійної думки, був коптським до глибини душі. Сирія, Месопотамія, Персія і всі навколишні країни, які також виконували важливу роль, користувалися сирійською мовою, яку згодом замінила арабська. Грузія та Вірменія вживали вірменську.
Усі ці східні народи та їхні своєрідні культури певним способом об’єднував один спільний елемент – грецька мова, хоча самі вони не стали греками. На щастя, усі вони зійшлися у Візантії і сприяли її формуванню та розвитку, не обернувши на “східну”. Обряд культурного вираження Візантійської Церкви поєднує культури багатьох народів із багатьох країв як на Заході, так і на Сході. Остаточна історія візантійської науки, філософії, літератури й богослов’я ще має бути написана. Але основні риси досить виразно показують нам усе її розмаїття та єдність.
[1] За останні століття це слово і християнську реальність, яку воно заступає, значною мірою реабілітували такі вчені, як Альфред Рамбо, Чарльз Байє, Ґ. Шлемберґер і їхні послідовники: А. Брейє, Ґ. Мілле і особливо Чарльз Діль.