Віра, насамперед, полягає не в тому, щоб вірити в щось, а в тому, щоб довіряти комусь – Богові. Віруюча людина того чи іншого дня, в той чи інший спосіб зрозуміла найпотаємнішими глибинами своєї душі, що її люблять. Тому вона хоче любити Бога, Який її любить, а також усіх людей, які є її братами та сестрами.
Дехто каже, що «втратив віру». Вираз є некоректним, бо віра – це відношення, а не річ, яку можна було б загубити. Можливо, його віра була не надто особистою і зводилась до тих декількох ідей, які ця людина засвоїла. Можливо, якесь надто важке випробування похитнуло цю довіру. Зло та страждання й справді залишаються великими «знаками запитання» у нашому житті. Можливо, знову ж таки тут йдеться про «перехід до порожнечі», про етап переосмислення, з якого наша віра вийде лише сильнішою.
Віра, як будь-яке людське відношення, є «рослиною» делікатною. Слід піклуватися про неї, інакше вона не зросте й загине. І навпаки, якщо ми правильно її доглядатимемо, вона подарує нам чудову квітку! Ніхто не може здогадатися про її красу, бачачи лише зерно, посаджене в землю.