ЯКЕ ВОНО ПЕКЛО?

Хибні й забобонні уявлення про пекло

Передусім ми повинні старанно уникати примітивних і забобонних уявлень про пекло, котрі перекручують справжню науку про нього. Більшість уявляють собі пекло якимсь дивним і абсурдним, кажучи: “Ніколи не повірю, бо це безглуздо й неможливо. Ні! Не можу повірити в пекло!”

Без сумніву, якщо б пекло було саме таким, яким його уявляють подекуди не тільки добросердні бабусі, але й освічені люди, тоді ми мали б усі підстави не вірити. Але всі ці оповідання варті не більше, аніж казки, якими лякають дітей, бо нічого спільного з наукою Церкви не мають. Не гідно чинить той, який щоб підсилити враження, додає щось своє. Адже ніхто немає права перекручувати правду й робити з неї посміховисько, навіть для залякування простаків. Проблематично говорити про пекло й священикам, які, бажаючи розповісти про страшні пекельні муки, нерідко звергаються до образних описів у своїх проповідях. Зазначу, що важко тут дотримуватись якоїсь міри, а тому ще раз повторюю, що іноді навіть з найкращих міркувань можна потрапити в омани.

Перша мука в пеклі – це вічне прокляття

Прокляття – це повне й невідворотне відлучення від Бога. Отже, проклятий – це створіння, яке назавжди позбавлене Бога.

Ісус Христос навчає нас, що відлучення є першим покаранням для грішників, котре перевищує усі решта. Пригадаймо собі слова вироку, які Ісус Христос скаже їм на Божому Суді: “Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований” (Мт. 25:41). В іншому місці, повчаючи євреїв, запевнив що до Царства Небесного входять через тісну браму, сказав: “Відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду! Буде плач там і скрегіт зубів, як побачите ви Авраама, та Ісака та Якова, та пророків усіх в Царстві Божім, себе ж вигнаних геть” (Лк. 13:27-28; пор. Мт. 7:23).

Отже, першим словом вироку Найвищого Судді, котре означатиме перше знамення пекла, буде відлучення від Бога, позбавлення Бога, осудження Бога або іншими словами: прокляття.

Обмеженість нашого розуму та брак живої віри не дозволяють нам у цьому житті ані змірити, ані збагнути, скільки жаху і розпачу містить у собі цей вирок. Людина створена для Господа Бога. Вона створена для Бога, як око для світла, як серце для любові. Однак серед безлічі занять й зайвих турбот цього світу ми не відчуваємо цього, і все, що бачимо, чуємо, терпимо й любимо, віддаляє й відвертає нас від Бога – нашої єдиної кінцевої мети.

По-іншому в потойбічному світі. Там, після смерті, правда вступає у свої права. Кожен залишається сам на сам перед Богом, Тим, Ким і для Кого він був створений, Котрий єдиний може бути і має бути його життям, його щастям, відпочинком, насолодою, любов’ю й усім. Тож, можеш збагнути, в якому стані перебуває людина, яка раптом раз і назавжди втрачає своє життя, щастя, любов, одним словом – усе. Можеш уявити несподівану й бездонну порожнечу, у котрій опиниться істота, яка була створена для любові, для володіння Тим, Кого її позбавили!

Монах-єзуїт, отець Сюрен, відомий у XVII ст. своїми чеснотами, науками, майже 20 років жив у цьому жахливому стані відлучення від Бога. Прагнучи визволити від диявольської одержимості бідну святобливу черницю, якій не могли зарадити три місяці молитов, умертвлень та екзорцизмів, священик у своєму безмежному милосерді попросив Бога звільнити нещасну іі перенести на нього тягар одержимості. Господь вислухав його прохання і диявол одразу ж вселився в тіло та упродовж багатьох років жорстоко мучив отця. Сам отець Сюрен після свого визволення описав все, що тільки міг пригадати про надприродній стан, коли диявол заволодів його тілом і душею, даючи йому сповна відчути розпач проклятого.

“Здавалося, – пише він, – що уся моя сутність, всі сили моєї душі і члени мого тіла з невимовною силою поривалися до Господа Бога, якого я визнавав своїм найвищим щастям, нескінченним добром, єдиною метою мого існування. Але разом з цим я відчував, що якась сила, незважаючи на мій опір, відривала і тримала мене здалеку від Нього. Створений, щоб жити, я відчував, що мене віддаляють від правди і світла. Створений для любові, я був відсторонений від неї Створений для добра, я був занурений у безодню зла.

Страх і розпач, що стискали моє серце, можна було б порівняти зі станом стріли в польоті, котру з великою силою випустили до певної цілі, натомість, якась сила неустанно відпихає її назад. Це лише слабкий і блідий образ страшної дійсності, яка називається прокляттям. З прокляттям неодмінно пов’язаний розпач. Це той самий розпач, котрий Ісус Христос у Св. Євангелії називає “черв’яком”, що точить проклятих.

Краще усе втратити, аніж потрапити в пекло, “де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь” (Мр. 9:48).

Цей черв’як проклятих – це докори сумління й розпач. Їх називають черв’яком, бо як у гнилому тілі мерця народжуються черв’яки, так з’являються вони й в проклятій душі з гнилизни гріха. Ми ж у змозі створити собі лише слабке уявлення цих докорів й розпачу. Адже в цьому світі нема нічого досконалого: зло тісно переплетене з добром, а добро із злом. Й навіть, якщо наші докори й розпач досягли апогею, у них завжди жевріє надія. Це стосується й будь-якого терпіння, духовного чи тілесного. Дарма, що це видається неможливим. Проте у вічності все досконале: тож, якщо можна так висловитися, зло таке ж досконале, як і добро, без найменшої надії на порятунок, бо зло абсолютне – відносного тут не існує. Ти розумієш, що означає розпач без промінчика надії? Що означають слова та думка: “Я загинув добровільно, загинув навіки, загинув за марні миттєві дрібниці! А я ж міг, як й інші спастися!”

“Вони Його уздрівши, збентежаться страхом жахливим… і, стогнавши в тривозі духу, промовлять… Отож-ми збилися з правдивої дороги… Ми наситилися стежками беззаконня і погибелі… Господньої ж дороги – ми не пізнали. І що нам допомогла гординя? Що нам принесло багатство разом з пихою? Усе те, немов тінь, минуло… лукавство наше нас поглинуло” (Муд. 5:2-14). Але цього ще замало. До розпачу приєднується ще ненависть – плід прокляття: “Ідіть ви від Мене, прокляті” (Мт. 25:41).

Що це за ненависть? Ненависть супроти Господа Бога! Страшна ненависть проти безконечного Добра, безмежної Правди, Доброти і Краси, проти Миру, проти Мудрості, проти вічної Досконалості! Ненависть непримиренна і диявольська, ненависть надприродна, що поглинає усю силу духа і серця, усе єство проклятого.

Проклятий не міг би ненавидіти Бога, коли б йому було це дано, як блаженним у Небі, бачити Господа віч-на-віч в усій Божій досконалості, в усій невимовній Його величі. Але в пеклі такого Бога не дано побачити. Прокляті споглядають лише страшні наслідки Його справедливості у своїх стражданнях. Тому вони ненавидять Бога, як ненавидять кару й прокляття, яке їх спіткало.

Минулого століття в місті Месині священик, проводячи екзорцизм над одержимим, запитався в диявола: “Хто ти?”

– Я істота, яка не любить Бога, – відповів злий дух.

У Парижі під час іншого сеансу екзорцизму на запитання священика: “Де ти?” – почув:

– Вічно в пеклі!

– Не бажаєш обернутися в ніщо?

– Ні, хочу лише ненавидіти Бога вічно! – відповів йому з люттю диявол.

Так міг би відповісти кожен з проклятих. Вони ненавидять Того, Кого мали б вічно любити.

Хоч не один поцікавиться: “Невже Бог може проклясти мене, адже Він – Любов?” Та це не Господь проклинає грішника. Грішник сам скидає себе в безодню прокляття.

До страшного вироку доброта Бога не причетна. Його виносять лише Божественна святість і справедливість. Бог такий ж святий, як і добрий, а справедливість Його однаково безмежна в пеклі, як милосердя й доброта в Небі. Тож не ображай святості Бога і не будеш проклятий. Проклятий отримує лише те, що вибрав собі сам всупереч усім ласкам Бога. Надав перевагу злу, і отримав зло. У вічності ж зло називається пеклом. Якщо б він вибрав добро, мав би його вічно.

Отже, перше знамення пекла, перша ознака страшної дійсності, яку називають пеклом – це осудження і Боже прокляття з розпаччю й ненавистю проти Господа.

Попередній запис

Чому стільки людей намагається заперечити існування пекла?

Наступний запис

Пекельний вогонь