З’явившись пастухам у ніч Різдва, ангел промовив до них: «Звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні вам народився в місті Давидовім Спаситель – Христос Господь» (Лк. 2:10-12). Титулу Спаситель за земного життя Ісуса до Нього не вживали. У цьому й не було ніякої потреби, позаяк той самий зміст для кожного єврея містився вже в титулі Месія. Але як тільки християнська віра зробила перші кроки в поганський світ, цей титул набрав ключового значення, у тому числі і як вияв спротиву звичаєві називати цим титулом імператора чи так званих богів-спасителів, як-от Асклепія.
Це бачиться ще в самому Новому Завіті, за життя апостолів. Євангелист Матвій турбується, щоб зазначити, що ім’я «Ісус» означає, власне, «Бог спасає» (Мт. 1:21). А вже апостол Павло називає Ісуса «Спасителем» (Фил. 3:20). Апостол Петро в книзі Діянь уточнює, що Він єдиний Спаситель, поза яким «ні в кому іншому нема спасіння» (Дії 4:12). А євангелист Іван вкладає в уста самарян ось таке величне визнання віри: «Ми самі чули й знаємо, що Він справді Спаситель світу» (Ів. 4:42).
Зміст цього спасіння полягає насамперед у відпущенні гріхів, але не тільки. Для Павла воно охоплює і кінцеве відкуплення навіть нашого тіла (Фил. 3:21). Звершене Христом спасіння має два аспекти: аспект негативний, що полягає у визволенні від гріха і від сил зла, та аспект позитивний, що полягає в дарі нового життя, свободи дітей Божих, Духа Святого, і в надії на вічне життя.
Але спасіння в Христі не було для перших поколінь християн лише істиною, в яку вони вірили завдяки об’явленню; воно було насамперед дійсністю, яку вони досвідчили в житті і яку радісно проголошували в літургії. Завдяки Божому Слову і Святим Тайнам віруючі відчувають, що живуть у таїнстві спасіння, звершеному в Христі, – спасіння, яке набирає то рис визволення, то просвітлення, то відкуплення, то обожествлення тощо. Це є фундаментальна і загальновизнана дійсність, яку автори навіть не відчувають потреби доводити.
У такому подвійному вимірі – вимірі об’явленої істини та вимірі пережитого досвіду – поняття спасіння відіграло вирішальну роль у тому, як Бог привів Церкву до пізнання повної істини стосовно Ісуса Христа. Сотеріологія для христології була тим, чим для літака чи корабля є гвинт: тією силою, яка відкидає назад чи то тягне вперед. До великих догматичних визначень перших вселенських соборів отці Церкви дійшли, базуючись на досвіді спасіння, який віруючі пережили в Христі. Контакт із Ним, – казали вони, – обожествляє нас; тому і Він сам повинен бути Богом. «Ми не були б визволені від гріха і від прокляття [а розуміється, що ми визволені], якщо б тіло, яке взяло на Себе Слово, не було за Своєю природою людським тілом; а людина не була б обожествлена, якщо б Слово, яке стало тілом, не було тієї самої природи, що й Отець», – пише святий Атанасій.[1]
Поміж христологією та сотеріологією в епоху патристики був посередник – антропологія, тому слід сказати, що в міру того, як мінялося розуміння, що таке людина, завжди мінялося й представлення принесеного Христом спасіння. Увесь цей процес розвивався шляхом трьох великих запитань. Перше запитання: що таке людина, і в чому її нещастя? Друге запитання: яке спасіння потрібне такій людині? Третє запитання: яким має бути Спаситель, що може здійснити таке спасіння? І ми побачимо, що в залежності від того, наскільки різні відповіді будуть дані на ці запитання, настільки різні вимальовуватимуться розуміння особи Христа та здійсненого Ним спасіння.
В александрійській школі, наприклад, де переважало платонічне бачення, нещастям людини, тією її складовою, яка має найбільшу потребу в спасінні, є її тіло. Відповідно, весь наголос тут падає на воплоченні, як на моменті, в якому Слово Боже, взявши на Себе людське тіло, визволяє його від тління і обожествляє його. Аполлінарій Лаодікейський зайде настільки далеко тією лінією, що висуне єретичне твердження, ніби Слово не взяло людської душі, позаяк душа, будучи за своєю природою іскрою вічного Логосу, не має потреби в спасінні. У Христі місце розумної душі займає особа самого Логосу; там, де є сам Логос в цілості, непотрібна його іскра.
В антіохійській школі, де, натомість, переважала думка Аристотеля, чи, щонайменше, де панувало менш платонічне бачення, нещастя людини бачиться якраз в її душі, зокрема в її бунтівній волі. Тому наголос тут поставлений на повноті людської природи в Христі та на Його пасхальному таїнстві. Саме в цьому таїнстві Христос, завдяки послуху Своєї людської душі аж до смерті, звершує спасіння людини. Провівши синтез цих двох позицій, Церква в Халкедоні дійде до повного розуміння особи Христа та Його спасіння.
Але християнська віра не обмежується відповіддю лише на ті очікування спасіння, які вона знаходить у середовищі, де живе; вона абсолютно непередбачливо сама творить і розширює їх. Так, наприклад, бачимо, що платонічному та гностичному ідеалові спасіння «від тіла» Церква рішучо протиставить догму про спасіння «тіла», проповідуючи воскресіння мертвих. А такому уявленню про загробне життя, яке бачить його ще смутнішим, ніж теперішнє, пройнятим ностальгією за ним і позбавленим будь-якої мети та центру притягання, християнська віра протиставить ідею про майбутнє життя безконечної повноти вічного споглядання Бога.
[1] Св. Атанасій, Oratio contra Arianos, I, 70.