Якими є психологічні механізми забобонів?

З психологічного погляду, забобонність є засобом для самозаспокоєння. Забобонна особа несвідомо демонструє необхідність вчепитися в знаки та символи, які вважаються «добрими», щоб позбутися стресу та тривожности. Наприклад, студент завжди йде на іспит із символічним предметом, який має допомогти йому позбутися страху та тривоги. Довіряти такому предмету спричиняє залежність, яка містить у собі певну загрозу: якщо «добра» прикмета не здійсниться, то в забобонної людини розпочнеться сильний стрес і приступи паніки, які можуть негативно позначитися на її подальшому житті. Психологічна залежність зумовлена стосунками, які забобонна особа встановлює зі «щасливим» предметом. Необхідно завжди враховувати, що успіх чи невдача не залежать від предметів, «заряджених» добрими чи поганими силами. Як уже було сказано, забобони потрібні для того, щоб позбутися тривоги, тож, їх вважають функціональною відповіддю на екзистенціяльні проблеми людини, яка прагне спокою. Більшість забобонних практик та обрядів спрямовані на те, щоб заспокоїти людину перед викликом гіпотетичних небезпек. Ці ірраціональні страхи можуть, за певних обставин, межувати з психічними патологіями: людина звертається до «ритуальности» (тобто здійснює серію вчинків, які повторює за чіткими правилами), шукає підтримки та взаємодоповнюваности, а в найбільш екстремальних формах впадає в нав’язливі неврози. Ця ритуальність, в якій переважає нав’язливий невротичний аспект, має кілька специфічних ознак: вона не переслідує практичної мети і той, хто використовує її, чудово це усвідомлює, незважаючи на те, що почувається зобов’язаним дотримуватися цієї ритуальности. Бажаний результат, тобто відчуття безпеки, за таких умов триває недовго, особливо тоді, коли така особа переживає, чи дотрималася всіх необхідних деталей ритуалу в правильному порядку. Це все лише збільшує тривогу та відчуття провини. Не лише страх та тривожність зумовлюють забобонну поведінку, адже навіть простий збіг обставин чи самонавіювання можуть зіграти злий жарт із людиною! Достатньо банального збігу, щоб певна обставина назавжди відкарбувалася в пам’яті. Якщо ж ця особа схильна до забобонности, то через самонавіювання намагатиметься відтворити ці події для уникнення різних небезпек.

Деякі психологи приписують позитивні властивості забобонам, оскільки вони все ж послаблюють тривогу людини. Знаючи про очевидний «ефект плацебо» забобонів, які завжди обходитимуться дешевше, ніж транквілізатори, спостерігається тенденція визнання корисности забобонів, які мали б діяти як прекрасні паліятивні засоби від наших маленьких життєвих тривог.

Лікар Ричард Вайзман з Гертфордширського університету (Великобританія), натомість, бачить у забобонах велику небезпеку для людської особистости. Англійський психолог каже, що вони властиві лише тим особам, які вважають себе безталанними, що дозволяє бачити в забобонах таку собі можливість втекти від особистої відповідальности на випадок невдачі, адже тоді все приписуємо нещасливій вдачі чи долі, а не особистим хибам. Науковець наполягає на тому, що забобонність властива тим, хто вважає, що його переслідує злий фатум: «Дуже зручно думати, що твої невдачі не залежать від тебе»[1]. Відлунням цих слів є думка психіятра Франсуа Лелора, який стверджує, що «забобонність дарує людям ілюзію контролю подій, керувати якими вона просто не в змозі»[2].

Фройд (1856-1939 рр.), визнаючи свою забобонність, дуже цікавився дияволом, відьмами та іншими паранормальними явищами. К. Юнг (1875-1961 рр.) вірив у привидів і присвятив окультній тематиці свою докторську дисертацію (1902 р.). Він також дав визначення того, що називав «синхронністю», щоб пояснити цікавий збіг чи відповідність між психічними та фізичними подіями, які не пов’язані між собою причинністю.

Чи забобонність прописана в мозку?

Якщо хтось зрозуміє, що він забобонний або ж вірить у певні збіги, що впливають на його життя, то чи може він вважати, що це зумовлено діяльністю мозку? Чи можливо, що та чи інша хімічна складова, потрапляючи в нашу «сіру речовину», робить нас забобонними або скептичними? Стаття, опублікована в New Scientist, згідно з якою в забобонних людей вищий рівень дофаміну, могла б стати аргументом на захист цієї тези. Авторитетний американський журнал ґрунтується на дослідженнях Петера Брюгера, невролога з Цюриха, який провів дослідження щодо встановлення зв’язку між забобонністю та рівнем дофаміну[3]. Дослідження, звичайно ж, не претендує на абсолютну наукову вірогідність, тож, ми маємо право зберегти певні сумніви. Занадто просто було б збільшити рівень дофаміну в організмі скептиків, щоб перетворити їх на забобонних людей! Небезпечним було б і твердження про те, що певна біологічна функція мозку може самостійно визначати людську поведінку. Інша гіпотеза Брюгера та його колег говорить про те, що невеликий «збій» у діяльності гіпокампу або «легкі відхилення нейронної діяльности можуть випадково зумовити в певних осіб надмір віри в ірраціональні явища, які трапляються в повсякденному житті»[4].


[1] Новини від 8/03/2003: див. http://news2000.libero.it/primo-piano/pp974.html

[2] Див. інтерв’ю Top Sante, лютий 1994 р.

[3] New Scientist, 26 липня 2002 р.

[4] Див. http://www.cicap.org/articoli/atl01608.htm

Попередній запис

Чи сучасна молодь менш забобонна, ніж їхні батьки й дідусі?

Наступний запис

Хто щасливіший: скептики чи забобонні люди?