«А понижений брат нехай хвалиться високістю своєю, а багатий пониженням своїм, бо він промине, як той цвіт трав’яний, бо сонце зійшло зо спекотою, і траву посушило, і відпав цвіт її, і зникла краса її виду… Так само зів’яне й багатий у дорогах своїх! Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його. Випробовуваний, хай не каже ніхто: Я від Бога спокушуваний. Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною. Пожадливість потому, зачавши, народжує гріх, а зроблений гріх народжує смерть. Не обманюйтесь, брати мої любі! Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни. Захотівши, Він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його.»
«Слухай відлуння», – сказав друг. Ми стояли у величезному соборі, і хор починав співати чудовий гімн. Диригент знав свою справу, а склепіння собору підхоплювали кожен рядок, немов леліяло його і грало з ним, перетворюючи його на вступ до наступної частини пісні. Коли ж, нарешті, хор закінчив, ще цілих десять секунд ми могли насолоджуватися останнім акордом. Будівля спеціально була зведена так, щоб здавалося, що разом з нинішнім хором звучать інші голоси, древніші, – то вступають хори тисяч людей, що молилися упродовж віків. І звичайно, хори ангельські…
Слухайте відлуння! Ранні християни як би жили в гігантському соборі. Цим собором був Старий Заповіт, древні Писання Ізраїлю, які, як вірили учні Ісусові, набули нового сенсу у світлі життя, смерті і воскресіння їх Господа. У цьому уривку послання, як і часто в ранньохристиянських посланнях, ми чуємо відлуння знаменитого тексту. Бо пророк сказав: «Трава засихає, а квітка зів’яне, Слово ж нашого Бога повіки стоятиме!» (Іс. 40:8). До речі, раджу прочитати розділ повністю: він один з найкращих у Біблії. Яків явно посилає нас до певних старозавітних текстів: його голос супроводжує «відлуння» інших голосів.
Яків закликає довіряти Богові і Його слову, а не пасткам світу цього. Тут він говорить про дві пастки: багатство і спокусу. (Хоча іноді це речі нерозривно пов’язані: наприклад, коли в людини виникає спокуса вкрасти або обдурити заради наживи.) За його словами, ці речі несуть у собі обман. Вони як красива польова квітка, яка сьогодні є, а завтра немає, особливо якщо сонце припікає. Але що ж тоді вічне і нескороминуще? Яків відповідає: Бог і Його слово. Зауважимо, що під «словом» не мається на увазі лише передача інформації. Коли Бог говорить, щось відбувається. Відбувається з нами. І відбувається в нас. Подібно до ліків, слово Боже проникає углиб, зціляє внутрішні травми і змінює мотивацію, роблячи з нас зовсім інших людей (в. 18).
Це дуже важливо, інакше ми, образно кажучи, можемо захопитися привабливістю квітки. Є люди багаті, знамениті, які володіють віллами і лімузинами, можуть дозволити собі дорогий відпочинок. Втім, якщо придивитися, не все так просто. Ми читаємо в газетах, як вчорашнього кумира фанатів виставили на вулицю, або як брудним розлученням закінчився шлюб, що почався пишним весіллям. Подібні історії нам відомі, але блиск може сліпити очі.
Стосовно цього Яків висловлюється різко і навіть дотепно. За його словами, якщо ти бідний, потрібно радіти: адже це висота, до якої треба прагнути! Але і якщо ти багатий, потрібно радіти, бачачи тут привід для упокорювання, – бо багатство швидкоплинне! Іншими словами, не слід піддаватися ілюзії. Слід бачити речі так, як бачить їх Бог. Таке і вчення Ісуса.
У правильному світлі треба бачити і спокуси. Розвиваючи думку про різні випробування, що припадають на долю вірного (в. 2), він попереджає: не покладайте на Бога відповідальність за спокуси. Спокуса приходить зсередини (про це і в Євангеліях сказано). Багато наших імпульсів, надії і страхи зовсім не відрізняються чистотою. І якщо ми будемо «вірними собі», справа добром не кінчиться. Значить, потрібна мудрість: необхідно розібратися, яким імпульсам і бажанням слідувати, а яким ні.
За словами Якова, деякі бажання набувають власного сімейного дерева (в. 15). Бажання уподібнене породіллі. Породжує ж воно гріх: гріх – це вчинок, викликаний тією частиною «я», яка відводить від справжнього життя, уготованого нам Богом. Подібно до дитини, гріх зростає і дорослішає, і у свою чергу породжує дитину. Ця наступна дитина є смерть. До смерті кінець кінцем призводять бажання, що применшують справжнє життя. Контраст тут дуже ясно підкреслений: Бог обіцяє «вінець життя» (в. 12), а ті бажання ведуть у протилежному напрямі. Як часто буває у Священному Писанні, вчення «мудрості» чітко співвідноситься древніми обіцяннями Заповіту, що також припускали вибір між життям і смертю.
Знову ж таки Яків тут ґрунтується на природі Божий. Бо Бог є щедрий подавач, «Отець світил». Всяке світло у світі – Його дар, але якщо світло сонця, місяця і зірок може меркнути і зникати, світло Боже нескороминуще. І – ще одне відсилання до Іс. 40 – «Він нас породив словом правди». Виявляється, Бог поклав початок Своєму власному сімейному дереву. Нове народження веде до нового життя – через могутнє слово благовістя про Ісуса.
І на нас справа не закінчується. Люди, у житті яких Слово робить свою справу, – лише початок, «перші плоди Його творіння». Перед нами відсилання на свято урожаю в Храмі. Ми приносимо «перші плоди» урожаю Богові як знак того, що за ними підуть інші. Одного разу слово Боже преобразить усе творіння, наповнить небо і землю своїм багатим і чудовим світлом і життям. Ми ж, преображені Євангелієм, що вчимося дивитися на світ інакше та набувати стійкості в спокусах, – лише початок великого задуму.