Які люди підуть у пекло?

У пекло, передусім підуть ті, хто, зловживаючи своєю владою, схиляють підвладних до зла силоміць чи спокусою, чи підступом. “Бо суд на вельмож суворий буде” (Муд. 6:5), – говорить Святе Письмо. Це справжні дияволи на землі, до них відносяться слова, сказані праотцю у Святому Письмі: “Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре?” (Іс. 14:12).

У пекло підуть ті, хто зловживає своїми розумовими здібностями, щоб відвертати від Бога простаків й відібрати в них скарб святої віри. Ці люди – послідовники євангельських фарисеїв, котрим Ісус Христос каже: “Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, увійти не пускаєте! Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!” (Мт. 23:13-15). До цього грона належать письменники й видавці безбожних видань, а також цілий натовп позбавлених віри й сумління людей, що відповідають за формування публічної думки, які свідомо обманюють, зводять наклепи й поширюють богохульні ідеї. Саме вони, втрачаючи душу й ображаючи Христа, служать дияволу, батькові неправди.

У пекло підуть душі, надуті своєю величчю. Вони погорджують іншими, немилосердно кидаючи в них камінь прокляття. Це жорстокі й безсердечні, якщо не навернуться, не знатимуть милосердя від справедливого Господа. “Бо суд немилосердний на того, хто не вчинив милосердя” (Як. 2:13).

У пекло підуть егоїсти, самолюбці, вельможі, які, занурюючись у достатки й розкоші, думають лише про себе, забуваючи про бідних. І нині їх чекає доля євангельського багатія, що “умер же…, і його поховали” (Лк. 16:22).

У пекло підуть скупі, які, забуваючи про Бога й вічність, думають лише про нагромадження багатств. Будуть покарані й лихварі, які обманом та іншими можливими засобами, проклятими Богом, здобули своє майно. Про них написано: “Царства Божого не вспадкують” (1Кор. 6:10).

У пекло підуть хтиві, що живуть, не знаючи докорів сумління, сорому, насолоджуючись розпустою. Вони не визнають іншого Бога, крім свого черева, не відають іншого щастя, окрім задоволення своїх грішних почуттів й тілесних пристрастей. “Їхній кінець то загибіль, шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне!” (Фил. 3:19).

У пекло підуть марнославні та легковажні, які думають лише про забави й розваги. Підуть й так звані “добросердні”. Вони забувають про молитву, занедбують Службу Божу, погорджують Святими Тайнами, не плекають християнського життя, не думають про свою душу, живуть у смертельному гріху. Світильник їхнього сумління давно згас. “Прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!” (Мт. 24:44). З Його уст вони почують слова, скеровані колись до нерозумних дів з притчі: “Не знаю я вас” (Мт. 25:12). Горе людині, що стане перед Предвічним Суддею не одягнена у весільні шати! Бо Він звелить Своїм ангелам схопити такого негідного гостя і накаже: “Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів” (Мт. 22:13).

У пекло підуть душі з лукавим й підступним сумлінням, які через нечесну сповідь й святотатське Святе Причастя топчуть й зневажають Пресвяте Тіло і Кров Господа Ісуса Христа. “Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, буде винний супроти тіла та крови Господньої!” (1Кор. 11, 27).

Підуть у пекло душі, сповнені ненависті й жорстокості, які не бажають прощати іншим їхні провини.

І, нарешті, у пекло потраплять члени масонської секти, а також ті безумці, які вже за життя, будучи учасниками таємних товариств, віддаються дияволу через клятву жити й померти без Святої Церкви і без Святих Таїнств, у ненависті до Ісуса Христа.

Я не стверджую, що кожна з наведених груп людей неодмінно потрапить у пекло. Наголошую лише: всі вони йдуть дорогою, яка веде туди. Сподіваюся, до того, як вони наблизяться до небезпечної межі, навернуться зі смиренням і не потраплять у вічний вогонь. На жаль, дорога в пекло простора і зручна, крім того похила донизу. Достатньо лише ступити на неї, щоб неминуче зісковзнути усе нижче й нижче. Згадаймо слова Ісуса Христа: “Просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять” (Мт. 7:13).

Як слід поміркуй над цим, любий читачу! Якщо помітиш, що ти опинився на цій дорозі прокляття, заради Бога, не зволікай, мужньо зверни з неї, поки не пізно!

Чи кожен, хто жив у смертельних гріхах й не покаявшись помер, пішов у пекло?

Ні, цього ніхто не знає достеменно. Це таємниця Самого Бога. Одні усіх би впускали на Небо, інші – надмірно суворі, навпаки, усіх відправляли б у пекло. Та помиляються і ті й інші, насамперед тому, що зважуються судити про речі, які дано бачити людині на землі. Однак, безперечно, не можна не хвилюватися за спасіння того, хто помирає без каяття.

Багато років тому в Парижі нещасна мати, дізнавшись про наглу смерть сина за обставин, які не залишали якнайменшої надії на спасіння, два дні поспіль простояла навколішках у своїй кімнаті, безперервно повторюючи: “Моя дитино! Моя бідна дитино! У полум’ї горітиме вічно!” Важко було дивитися і чути цей розпачливий стогін. Проте нікому невідома таємниця, що відбувається в останню хвилину між душею і Богом. Ніколи не варто втрачати останню надію на спасіння, бо хто може знати, що діється в глибині душі навіть найбільшого злочинця в ту єдину мить, коли найдобріший Господь (Який з любові сотворив усіх людей, Своєю Пресвятою Кров’ю їх відкупив й прагне спасіння усіх) зішле останній промінчик Своєї ласки і милосердя? Адже так мало часу потрібно людині, щоби з власної волі навернутися до Бога!

Саме тому Свята Церква не дозволяє виносити вирок для жодного з грішників. Це означало б вершити суд, право на який має лише Бог. Отже, крім Юди та декількох інших грішників, про прокляття яких сповістив нам Сам Господь у Святому Письмі, не можемо впевнено стверджувати.

Цю правду підтвердила Апостольська Столиця під час беатифікаційного процесу великого Божого слуги отця Палотті, який жив і помер у Римі в справжній святості за понтифікату Папи Григорія XVI. Якось священик супроводжував на місце страти вбивцю, який до останньої миті не хотів навіть і слухати про каяття, ще на помості глузував з Господа Бога, вигукуючи прокльони та богохульства.

Отець Палотті, здавалося, використав вже усі заходи, щоб навернути нещасного. Ще на риштуванні він зі сльозами впав йому до ніг, благаючи покаятися у своїх злочинах, розповідаючи про пекельну безодню, в яку той потрапить. На всі благання вбивця відповів глузуванням і блюзнірством. За мить його голова опинилася під сокирою ката. У пориві віри, болю й обурення, бажаючи, щоб цей жахливий випадок примусив замислитися над спасінням людей, які там зібралися, священик підвівся, схопив за волосся закривавлену голову вбивці й, показуючи її людям, сказав: “Добре придивіться! Ось обличчя проклятого!”

Неважко зрозуміти мотив цього вчинку і можна було б навіть визнати, що це доволі переконливо. Як же відреагувала Свята Церква на цей вчинок? Саме в цьому Церква знайшла достатній привід для припинення беатифікаційного процесу отця Палотті (згодом його таки винесли на вівтар). Свята Церква є Матір’ю Милосердя і тому до останньої миті, всупереч усьому, не перестає вірити у вічне спасіння безсмертної душі!

Саме в цьому полягає втіха і надія справжніх християн. Адже, якщо судити людськими мірками у випадку наглої, іноді й безбожної смерті, такі душі слід вважати проклятими, як-от: жив собі старий, що вже багато років не приступав до Святих Тайн, глузував з віри, вихвалявся своєю безбожністю; або юнак, що сповідував грішне життя, сповнене негідних звичок, так і не навернувшись помер наглою смертю; або якогось чоловіка чи жінку смерть застала в такому грісі, що здавалось би їхня участь у вічності очевидна. Все це так, але ми не в праві виносити їм вирок прокляття, бо виступаємо в захисті прав святості й справедливості Божої. Проте ніколи не забуваймо про права Його Милосердя.

Я знаю багато прикладів, які засвідчують, як на тому світі Милосердя Бога не знає меж, як у годину смерті воно робить останнє зусилля, щоб врятувати душу грішника, і що потрапляють до рук вічної справедливості лише ті, хто до останку відштовхує від себе Боже Милосердя.

Попередній запис

Хіба це справедливо – за хвилинні провини каратися вічними муками?

Наступний запис

ПРАКТИЧНІ ВИСНОВКИ