Як виявляється наше прагнення любови

Зріла любов не тільки шукає, як реалізувати власні прагнення й потреби, а й звертає увагу на прагнення й потреби любови тих осіб, з якими налагоджує стосунки. А тому ми повинні оволодівати не лише «мистецтвом просити» любови (так, це буває справжнім мистецтвом), а й умінням (ще важчим) прислухатися до любовних потреб і прагнень тих, із ким живемо під одним дахом. Любов вимагає, щоб ми були доброзичливими й справедливими. Очікуючи любови від інших, ми водночас повинні помічати й втілювати в життя і їхні сподівання.

Покинутість і самотність

Почуття покинутости – це знак, що нам бракує близьких людей. У такій ситуації почуваємося ізольованими, нам здається, що нас ніхто не любить, що ми покинуті самі на себе. Нерідко, перебуваючи в такому стані, починаємо жаліти себе й побиватися над власною недолею. Натомість почуття покинутости мало б стати викликом, який примусив би нас шукати зустрічей і діялогу з навколишніми людьми, іти їм назустріч, налагоджувати з ними зв’язки, доброзичливі, дружні стосунки. Лише в такий спосіб можемо відчути їхню присутність, тепло, привітність, співчуття, турботу й любов.

Це стосується не лише людей похилого віку, які вже опинилися на узбіччі життя, а й молодих, котрі, боячись, що їх відкинуть або висміють ровесники, не раз самоізолюються та втікають у світ віртуальних переживань і почуттів. Тут ідеться про негативне почуття покинутости й ізольованости, а не про самотність в її позитивному розумінні. Самотність, та найглибша, не є проявом того, що людина прагне любови, а радше навпаки – результатом задоволення цього прагнення. Тільки людина, яку справді люблять, може добре почуватися на самоті. Якщо переживатимемо самотність правильно й повноцінно, це дасть нам змогу зрозуміти, що ми ніколи не буваємо самі, бо в нашому житті поряд з нами завжди присутні люди й Бог, які люблять нас. Божа любов веде нас до людей, а людська – до Бога. Це фактично та сама любов, але у двох різних іпостасях.

Саме на самоті відкриваємо Божу любов до нас: «Господи, випробував Ти мене та й пізнав, Ти знаєш сидіння моє та вставання моє, думку мою розумієш здалека. Дорогу мою та лежання моє виміряєш, і Ти всі путі мої знаєш […] Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти! Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, то рука Твоя й там попровадить мене…» (Пс. 139:1-3,7-10).

Те місце, де ми перебуваємо наодинці з Богом, є місцем нашого зв’язку й спілкування з Ним, нашого приймання Його любови та відповіді на неї, місцем відповідальности за наші прагнення, слова і вчинки. Людина не може зректися своєї відповідальности перед Богом за власне життя, не може також розділити її з кимось іншим. Навіть якщо нас єднає з якоюсь людиною найпрекрасніша любов і дружба, ми все одно потребуємо, як повітря, води й хліба, часу, щоб побути наодинці із собою.

Отже, хвилин самотности повинні шукати не лише особи, які прийняли целібат, а й ті люди, які живуть у подружжі. Самотність, особливо у важкі моменти життя, – неминучий стан для кожного. Не можна уникнути самотности в момент страждань, моральної слабкости, тоді, коли переживаємо життєві поразки, і, врешті, у хвилину смерти. Самотність, відчуття відсутности ближнього стають місцем зустрічі із Богом. Адже насправді ми лише перед Ним можемо бути самотні.

Жаль

Жаль – це один з найважливіших проявів прагнення любови. Ми не раз кажемо близьким: «Тебе немає в моєму житті. Замало віддаєш себе мені. Недостатньо турбуєшся про мене. Хочу, щоб ти більше цікавився мною, привітно ставився до мене, давав мені почуття безпеки». Нерідко промовляємо такі слова, навіть не усвідомлюючи, що за ними криються нагромаджені впродовж років поклади жалю, претензій і болю, які раптом на якусь мить вийшли назовні.

Що робити з нашим жалем? Не можна нехтувати ним, але водночас і не слід замикатися в ньому. Якщо під його впливом замкнемося в собі, то почнемо уникати інших, це поступово призведе до того, що нас охопить внутрішнє розчарування іншими та байдужість до них. А якщо не лише матимемо жаль до інших, а й підтримуватимемо та плекатимемо його в собі, то станемо суворими, непоступливими й жорстокими до найближчих.

Маючи жаль до інших, треба розпізнавати й досліджувати його, озвучувати собі, освітлювати Словом Божим, запитуючи себе: «До кого маю жаль і за що? Як довго ношу його в собі? Що може бути його справжньою причиною? Як глибоко він проник у мій та інших спосіб мислення, у мої емоції, моє сприйняття світу?»

Наступним кроком повинно стати висловлення цього внутрішнього жалю самому собі, внаслідок чого відчуємо, що нас вислухали й зрозуміли. Підтримуючи й розпалюючи в собі жаль, ми отруюємо своє життя: душу, серце, розум, волю. Усе, що думає, каже й робить людина, яка має до когось жаль, здебільшого просякнуте отрутою жалю. Відчуття жалю до інших підказує нам злі слова, підштовхує до поганих жестів і вчинків.

Перебуваючи під впливом жалю, забуваємо про те, що любови не можна вимагати та здобувати силою. Про любов можемо лише покірно просити. Наш жаль лише виявляє нашу спрагу любови. Якщо не підтримуємо цього прагнення свідомо й добровільно, то воно не має морального характеру і в такому разі є не гріхом, а лише спокусою.

Маємо право відчувати жаль і задовольняти своє прагнення любови. Натомість не маємо права ранити інших словами, жестами й своєю поведінкою, діючи під впливом внутрішнього жалю. Наш жаль до людей, які, як гадаємо, винні в тому, що ми відчуваємо брак любови, свідчить про нашу емоційну та духовну крихкість.

Чоловік має право сказати дружині, а вона – йому: «Маю жаль до тебе, бо мені здається, що ти мене занедбала (занедбав). Присвячуєш мені замало часу». За допомогою щирого й водночас покірно висловленого жалю, що почав спонтанно зароджуватися в нашому серці, налагоджуємо діялог приязні та любови. Він не раз буває дуже важкий, але все-таки веде до очищення та поглиблення взаємних стосунків.

Висловлюючи наші жалі найближчим, ми одночасно повинні дати їм змогу виразити свої почуття до нас. Люди налагоджують і поглиблюють стосунки між собою не лише за допомогою слів, а й завдяки взаємному, уважному слуханню, сповненому доброзичливости, співчуття та милосердя.

Зізнаючись, що маєте до когось жаль, обов’язково також запитайте цю людину: «А чи ти не маєш якогось жалю до мене? І через що відчуваєш його? Розкажи мені про це». У такий спосіб навчимося взаємно задовольняти наше прагнення любови, не ранячи один одного та не вдаючись до насильства й маніпуляцій.

Ревнощі

Ще одним важливим виявом нашого прагнення любови є ревнощі. Вони сигналізують про внутрішню загрозу, яку відчуваємо, коли поблизу коханої особи помічаємо «конкурента». Тільки-но між зачарованими одне одним людьми – закоханими, нареченими, подружжям – з’являється третя особа, як майже спонтанно прокидається почуття ревнощів і підозрілости: «А може, ти його (її) кохаєш більше, ніж мене? Але ж насамперед маєш любити мене». Здається, саме так думає, а часто й каже ревнивець людині, яка, на його думку, повинна любити його винятковою любов’ю.

Батьки мають звертати увагу на найменші прояви ревнощів у своїх дітей. Не повинні нехтувати цим. Не слід також засуджувати, карати, а надто висміювати дітей за те, що відчувають ревнощі. Ревнощі – це природна реакція людини, яка відчуває, що її не люблять, або вважає, що її люблять замало.

Мати й батько радше повинні запитати себе: «Чому мої діти ревнують один одного до мене? Чи я ставлюся до них однаково, чи однаково люблю їх? Чи не виділяю несправедливо когось із них?» Батьки не можуть задовольнити всіх емоційних потреб своїх дітей, але можуть заспокоїти їх, повсякчас запевняючи у своїй любові, розмовляючи з ними.

Якщо дитячі ревнощі до мами чи тата – це боротьба за їхню любов і вияв емоційної незрілости, то ревнощі закоханих, наречених і подругів є «законним» почуттям, яке виникає тоді, коли між ними з’являється третя особа, що становить загрозу для тривкости їхнього зв’язку. Любов дає право на ревнощі. Що ж то за дружина, яка не відчуває ревнощів, довідавшись про зраду чоловіка?

Ревнощі стоять на сторожі тривкости й вірности подружнього, любовного зв’язку. Бог, виявляючи любов до вибраного народу, послуговується поняттям людських ревнощів: «Так говорить Господь Саваот: Заздрю Я за Сіон великою заздрістю, і великою ревністю Я заздрю за нього» (Зах. 8:2). А Ісая від імені синів Ізраїлю, яким здається, що Господь покинув їх, волає до Ягве: «Поглянь із небес і побач із мешкання святині Своєї та слави Своєї: Де горливість[1] Твоя та Твої могутні чини? Де велике число милосердя Твого та ласки Твоєї, що супроти мене затрималися?» (Іс. 63:15).

Окрім природного, здорового почуття ревнощів, яке стоїть на сторожі вірности й тривкости зв’язку, наявні також хворі, патологічні ревнощі, котрі привласнюють собі виняткове право володіти коханою особою та повністю контролювати її. Однак навіть люди, яких єднає дуже велика любов, мають обмежені права одне на одного. Хоча нареченого й наречену, чоловіка і дружину пов’язує любов, вони, проте, залишаються вільними та мають право розпоряджатися власним життям. Патологічні ревнощі не раз ставали причиною подружніх і сімейних трагедій, а тому в разі їхньої появи в подружніх стосунках слід негайно звернутися не лише по компетентну душпастирську, а й психологічну допомогу.


[1] У польському варіянті цієї цитати замість слова «горливість» використано словосполучення «ревнива любов». – Прим. пер.

Попередній запис

Любов потребує покори

Наступний запис

Волання про любов