Євангельські місця

Палестина – це край на східному узбережжі Середземного моря, що простягається від Сирії на півночі до Єгипту на півдні, а на сході обмежовується природним кордоном Арабської пустелі. Територія Палестини має приблизно таку саму площу, як Крим – 25 тисяч квадратних кілометрів. З півночі на південь її розділяє глибока западина, по якій тече річка Йордан, що, зродившись на півночі, у Ливанських горах, і формуючи на своєму бігу озерце Хуле (сьогодні висохле) та Генезаретське озеро (зване також Тіверіядським або Галілейським морем), впадає врешті в Мертве море.

* * *

Під оглядом фізичної конфігурації територія Палестини, йдучи від Середземного моря в глибину материка, складається із таких зон: прибережна рівнина, яку перериває скелястий мис гори Кармель (540 м); горбиста місцевість, звана Шефелою; гірська область, що є вододілом між прибережною рівниною та глибокою долиною Йордану, котра розміщена під рівнем моря між Генезаретським озером (-209 м) та Мертвим морем (-394 м); височина по другий бік Йордану, що круто здіймається над упадиною цієї долини. У гірській місцевості постали найславніші біблійні поселення, що формують собою ідеальний маршрут для прощі по святих місцях: Хеврон, Віфлеєм, Єрусалим, Рама, Бет-Ел, Шіло, Сихем, Самарія. На північ від долини Ездрелон починаються галілейські пагорби, що тягнуться аж до Ливанських гір.

Розглядаючи географічну мапу Палестини часів Ісуса, між Середземним і Мертвим морем, майже на тому рівні, де в це море впадають води Йордану, неважко знайти місто Єрусалим.

Мал. 1 – Палестина в часах Ісуса Христа

Починаючи ще від часів царя Давида (певний час після 1000 р. до Хр.) Єрусалим був столицею стародавньої ізраїльської держави, і він назавжди залишився релігійним, політичним та культурним центром єврейського народу. З нагоди трьох головних свят року (Пасхи, П’ятдесятниці та свята Кучок) до цього святого міста йшли на прощу всі євреї, що були спроможні це зробити, навіть ті, що мешкали поза Палестиною, – адже саме в Єрусалимі містився єдиний законний храм.

За кілька кілометрів на південь від Єрусалиму знаходимо містечко Віфлеєм. Дещо східніше розташована Віфанія, де мешкала родина Ісусових приятелів: Лазар, якого Ісус покличе з гробу до життя, та дві його сестри – Марта і Марія (пор. Лк. 10:38-42; Ів. 11 і 12). Ще далі на схід, неподалік від Йордану, стояло місто Єрихон, що його відбудував Ірод поблизу давнього біблійного Єрихону; у цьому місті Ісус оздоровив одного сліпого (Лк. 18:35-43) та зустрівся з митником Закхеєм (Лк. 19:1-10). На захід від Єрусалиму, у напрямку до Середземного моря, знаходимо містечко Еммаус: ця назва нагадує нам про славну появу воскреслого Ісуса двом учням, які в день Пасхи, розчаровані, вирушили з Єрусалиму додому (Лк. 24:13 нн); проте, на думку науковців, містечко, що мало б відповідати євангельському Еммаусові, – це сучасне Ель-Кубейбе, розташоване приблизно за дванадцять кілометрів на північний захід від Єрусалиму.

На південь від Юдеї розташована область, що в той час звалася Ідумеєю; її здобули ізраїльтяни наприкінці II ст. до Хр. і приневолили її мешканців прийняти єврейські закони. Саме звідси походила родина Ірода, що царював у Палестині тоді, коли народився Ісус.

На північ від Юдеї розташована Самарія, що взяла цю назву від імени своєї давньої столиці. Її мешканці, змішана з давніх євреїв та поган народність, що сформувалася після знищення Північного царства (721 р. до Хр.: пор. 2 Цар. 17), сповідували релігію, що була дуже подібна до релігії євреїв: вони поклонялися тому самому Богові, однак не визнавали релігійної влади Єрусалиму і єдиним священним текстом вважали лише П’ятикнижжя; у них були власні релігійні звичаї та окремий храм на горі Гарізім, що розташована в центрі цієї области, недалеко від міста Сихем, неподалік від якого відбулася всім відома зустріч Ісуса з жінкою-самарянкою (пор. Ів. 4).

Ще далі на північ від Самарії, відділена просторою і родючою низиною Ездрелону, розміщена Галілея з її славними євангельськими містами, що так часто були слухачами проповідей Ісуса і свідками стількох Його чудес: Назарет, в якому Ісус провів майже все Своє приховане життя, заробляючи на хліб теслярським ремеслом; Кана, де Він вчинив перше Своє чудо (Ів. 2:1-11); Наїн, де воскресив єдиного сина убогої вдовиці (Лк. 7:11-17); Капернаум, в якому виголосив проповідь про «хліб життя» (Ів. 6:22-71); Магдала і Хоразин – села над Генезаретським озером, як і Капернаум і Табга, яка згідно з традицією була місцем чудесної риболовлі і передання Петрові першенства в усій Церкві після воскресіння Ісуса (пор. Ів. 21). Врешті, говорячи про цей майже казковий край, з якого походила більшість апостолів, неможливо не згадати про дві найславніші гори: гора, на яку вказано як на місце славної проповіді, що так і зветься – «нагорна» (Мт. 5-7), розташована за кілька кілометрів від північно-східного берега Генезаретського озера; і гора Тавор (588 м), на якій, за переданням, відбулося переображення Ісуса (пор. Мт. 17:1-9).

Згадані вище області розташовані між Йорданом і Мертвим морем на сході та Середземним морем на заході. Територія по другому боці Йордану, що загально зветься Трансйорданією, в часах Ісуса також була поділена на кілька областей: Перея – смуга землі, що простягалася вздовж Мертвого моря і Йордану майже аж до міста Пели, – значною мірою була населена євреями; а на території Десятимістя та інших південніших областей (Ітуреї, Авілени, Трахонітіди та ін.) жили майже виключно погани. З населених пунктів цих областей слід згадати містечко Віфсаїду, що на північно-східному березі Генезаретського озера, – батьківщину Петра, Андрія і Пилипа; ще далі на північ, у напрямку до йорданських джерел, – Кесарію Пилипову, в околицях якої відбувся славний епізод, що про нього розповідає гл. 16 Євангелія від Матвія, де Петро визнає Ісуса Месією і Сином Божим, а Ісус у відповідь звіщає Петрові, що Він його настановить главою Своєї Церкви.

Деякі історичні відомості про Палестину в І ст. по Христі

Усі згадані вище області, за винятком території Десятимістя, в час народження Ісуса становили царство Ірода Великого (від 37 р. до Хр.). Ірод не був єврейського походження – він був ідумейцем. Попри те своєю хитрою і безскрупульозною політикою йому вдалося здобути прихильність і довір’я Риму, що від 63 р. до Хр. контролював Палестину, та добитися титулу царя. Аби якось узаконити свою владу в очах юдеїв, він узяв собі жінку з роду Гасмонеїв – нащадків Симона Макавея, яких Ірод позбавив влади, хоч вони все ще обіймали посаду первосвящеників. Це він в останніх роках свого царювання, засліплений підозрами і заздрістю, наказав вигубити дітей у Віфлеємі – зі страху, що те Дитя, в якому мудреці бачили юдейського царя, могло колись скинути його з престолу. Зрештою, опанований тими ж почуттями, він наказав вбити і свою жінку Маріям та двох своїх синів від неї – лише через те, що вони втішалися прихильністю народу.

По смерті Ірода (кілька років після народження Ісуса) його царство було поділене між його синами: Архелай успадкував Ідумею, Юдею і Самарію; Ірод Антипа отримав Галілею і Перею (це той Ірод, що ув’язнив і вбив Івана Христителя (пор. Мр. 6:17-29) і про якого згадано в розповіді про прилюдне життя і страждання Ісуса (пор. Лк. 23:5-12); Пилипові ж дісталися північні області – Ітурея, Трахонітіда та ін. Територія Десятимістя була незалежною.

Архелай одразу виявив себе жорстоким тираном щодо своїх підданих, а тому після кількох років терпіння юдеї почали скаржитися на нього перед імператором Августом, і той у 6-му р. по Хр. позбавив Архелая доручених йому територій і вигнав його на заслання. Відтоді Рим почав управляти цими територіями безпосередньо через свого префекта. Як правило, префект мешкав у Кесарїї Приморській – яка містилася на середземноморському узбережжі і якої не треба плутати з Кесарією Пилиповою. Однак у час найбільших єврейських торжеств він переносився до Єрусалиму, аби особисто наглядати за громадським порядком у місті, що при цих нагодах було переповнене народом. Саме з цієї причини префект Понтій Пилат, що управляв Палестиною від 26-го до 36-го р. по Хр., перебував в Єрусалимі в днях Пасхи 30-го року, коли юдеї, заарештувавши і засудивши на смерть Ісуса з Назарету, привели Його до нього, аби він потвердив вирок, якого вони не мали права виконати без згоди римської влади. На одній табличці з вапнякового каменя, знайденій у 1961 р. під час розкопок в околицях стародавньої Кесарії Приморської, збереглися, хоч понищені, утім все ще добре видні вигравіювані слова: «Понтій Пилат, префект Юдеї».

У 34-му р., після смерти Пилипа, доручені йому території також перейшли під контроль римських префектів, а так само і території Ірода Антипи, коли в 39-му р. по Хр. його усунули з престолу.

Від 41-го до 44-го р. вже цілою Палестиною правив Ірод Агріппа І, онук Ірода Великого. Про нього згадує книга Дій (Дії 12), розповідаючи про переслідування християн у Палестині, внаслідок якого зазнав мученицької смерти апостол Яків, брат Івана, і був ув’язнений сам Петро.

По смерті Агріппи Палестина знову повернулася під владу римських чиновників, що відтоді почали називатися прокураторами. Так тривало аж до вибуху юдейського повстання (66 р. по Хр.), яке в 70-му р. призвело до знищення Єрусалиму римським військом під командуванням спершу Веспасіяна, а згодом, коли того було проголошено імператором (68 р.), – його сина Тита. Арка Тита на Римському Форумі свідчить про тріюмф переможця, який став водночас несвідомим виконавцем жахливого пророцтва Ісуса про Святе Місто (пор. Лк. 9:41-44; 21:5-6).

Після знищення Єрусалиму Палестина перетворилася на римську провінцію під управлінням імператорського легата. 132-го р. Юдею сколихнуло ще одне жорстоке повстання під проводом Симона Бар-Кохби (Сина Зорі), в якому чимало народу вбачало месію-визволителя. Реакція з боку Риму не забарилася, і через три роки Єрусалим знову перетворився в румовище. Згодом дещо на північ від нього збудували нове місто під назвою Елія Капітоліна, в якому заборонено було поселятися євреям. З того часу район храму, що раніше містився на північному сході міста, опинився на південному сході.

Розпорошення народу, що настало внаслідок цих двох повстань, зруйнувало весь юдейський суспільний устрій. Однак воно не знищило у євреїв свідомости, що вони й надалі залишаються окремим народом, єдність якого трималася навколо Божого слова (зокрема Тори, Закону), зафіксованого в Писаннях, та в зберіганні прабатьківських традицій, наскільки це було можливе в різних місцях та обставинах їхнього проживання. Релігійний провід єврейського народу обійняли його вчителі – рабини з фарисейської течії, що близько 90-го р. по Хр. зібралися на собор у місті Ямнії над Середземним морем, де було визначено канон Писань єврейського Старого Заповіту.

Попередній запис

ПЕРЕДМОВА

Наступний запис

Релігійне середовище