«Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив. Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, і засів на правиці величности на висоті. Він остільки був ліпший понад Анголів, оскільки славніше за них успадкував Ім’я. Кому бо коли з Анголів Він промовив: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив! І знову: Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина!»
Сьогодні надійшов електронний лист від мого старого друга з іншого кінця світу. Він дізнався, що моя дочка виходить заміж, і захотів нас привітати, а також повідомити новини про свою дочку: дівчинка-підліток носить сім сережок у вухах, волосся пофарбувала в яскраво ліловий колір, кільця в губі і в пупку. Усе це друг повідомляє мені таким тоном, немов розраховує на моє співчуття, але з-під скарги виразно проступає інша інтонація – гордовитої радості, і я добре пригадую, яким був він сам у тому ж віці: типовий бунтар, довговолосий, з губи звисає сигарета, у навушниках гучна музика… так, яблучко від яблуні недалеко падає. Дочка нагадує йому його давнє, істинне «я»: його власний характер або якийсь істотний аспект характеру дивиться на нього з її очей.
Це – помірний і веселий приклад тієї великої і піднесеної драми, з якої починається Послання до Євреїв. Воно відкривається описом божественних стосунків Отця і Його єдиного Сина. Син – «сяєво слави» і «образ істоти» Отця, тобто не «яблучко від яблуні» – бо тоді ми визнали б, що знайдеться немало гідних людей, що досконало відбивають внутрішню суть Бога, – а єдинородний, єдиний Син. Подивіться на Нього – і ви, немов у дзеркалі, побачите обличчя Володаря. Його «характер», Його суть відтворені в точності, один до одного, наочно для всіх нас.
«Образ істоти» – так перекладаємо ми грецьке слово сharakter. Від нього походить сучасне слово «характер», яке начебто означає те ж саме, – те ж, та не зовсім. І в старогрецькій мові, і в сучасних, у цього слова цікава доля. Чому ми говоримо не лише про «характер» людини, але і про «характерні» прояви, а в колишньому слововживанні цим же словом називали знаки і букви? Що спільного між цими поняттями і з чого все почалося?
В основі цього процесу, що породив стільки значень, – процес гравіювання або штампування на гарячому і розм’якшеному металі візерунка, який метал збереже навіки. У стародавньому світі не було друкарських верстатів, які з’явилися в Європі за часів Гутенберга (в Англії першу друкарню відкрив Вільям Кекстон у XV столітті), але використовувалися штампи для карбування монет. Правитель замовляв граверові свій портрет і відповідний напис або абревіатуру, її вирізували на штампі з твердого метала, а потім за допомогою штампу карбували монету за монетою, і кожна монета зберігала точну копію, «образ істоти» оригіналу.
Саме це означало старогрецьке слово «характер» – точний відбиток, залишений карбувальником на монеті. Звідси виходять два значення – окремі знаки, букви, які можуть бути отримані таким чином (це значення слово мало в старогрецькій мові і тривалий час зберігало, скажімо, в англійській) і «характер» у ширшому значенні слова, характер людини або речі: що є та чи інша людина, що це за «тип» (до речі, слово з того ж кола значень – пор. «друкарня»). Саме в цьому значенні автор послання застосовує слово «характер», кажучи про Ісуса: точний відбиток суті і слави Отця був один до одного відтворений у м’якому металі людської природи Сина, і тепер цю суть і славу бачить весь світ.
Затримаємося ненадовго на прикладі з правителем і гравером, розміркуємо над першими двома рядками цього чудового тексту. Припустимо, правитель давно вже хотів пояснити підданим, хто він такий, дати їм ясне уявлення про свій характер, а спосіб карбувати по металу ще не був винайдений. Правитель мав можливість лише розсилати по своїй країні малюнки, нариси, які давали людям певне уявлення про нього, але не цілком достовірні. І от – збулося: твердий метал б’є по м’якому сплаву, залишаючи точні відбитки оригіналу. Так каже автор послання: Бог здавна посилав Своєму народу попередні нариси, тепер же Він дав нам Свій точний портрет.
За допомогою такого величного і в той же час формального вступу до листа автор вмить розкриває перед нами всю панораму біблійної історії, що досягла кульмінації в Ісусі. (На відміну від послань Павла це послання не містить імені автора і адресата, що з одного боку, звичайно, образливо, але ніскільки не заважає нам насолодитися багатством і складністю ідей цього тексту.) Озирнемося на великих пророків, Авраама, Мойсея, Самуїла, Іллю, згадаємо пророків, що залишили після себе письмові тексти, – Ісаю, Єремію і всіх інших. Наш автор, ймовірно, включив би в цей список і Давида, судячи з того, з якою повагою він цитує Псалми.
Отже, перші вірші – не риторичний вступ. Вони ясно показують нам зміст усього послання. Знову і знову автор посилатиметься на вірші Старого Заповіту, щоб показати нам, яким чином у них передбачене прийдешнє. Знову і знову ця спочатку малозрозуміла звістка виявляється Благою звісткою про Ісуса, про єдиного Сина Божого, як сказано вже в перших рядках, Який раз і назавжди переміг гріх і тепер сидить праворуч Бога, ділячи з Ним владу, про Ісуса, перед Яким покірно схиляються ангели.
У наступному уривку останній пункт буде розглянутий детальніше. Але перш, ніж перейти до нього, потрібно відмітити, що у віршах 6-8 цитуються два старозавітні тексти, до яких перші християни, як правило, зверталися, коли намагалися сформулювати основну думку про Ісуса. Пс. 2:7 і 2 Сам. 7:14 говорять про Месію, сина Давидового і в особливому значенні слова – про Сина Божого. Автор послання, як і багато інших християн його часу, виходить з віри в Ісуса Месію, істинного Царя Ізраїлю. Усе інше – логічний висновок з цього посилання.
От чому, хоча ми не впевнені в імені автора послання, щось важливе про нього відоме: він ні на хвилину, з початку до самого кінця послання, не відводить очей від Ісуса, і в результаті, коли він збере воєдино всі висновки міркувань, він і нас змусить також пильно вглядітися в Нього (12:2; 13:8). Чи готові ми до цього?