«Вірою Мойсей, як родився, переховувався батьками своїми три місяці, бо вони бачили, що гарне дитя, і не злякались наказу царевого. Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. Вірою він покинув Єгипет, не злякавшися гніву царевого, бо він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить. Вірою справив він Пасху й покроплення крови, щоб їх не торкнувся той, хто погубив первороджених. Вірою вони перейшли Червоне море, немов суходолом, на що спокусившись єгиптяни, потопились. Вірою впали єрихонські мури по семиденнім обходженні їх. Вірою блудниця Рахав не згинула з невірними, коли з миром прийняла вивідувачів.»
Молодий хлопчина виріс у багатій сім’ї. Батько його користувався повагою, і усі чекали, що він успадкує сімейний бізнес і стане, подібно до батька, багатою і шанованою людиною.
Але юнак шукав чогось іншого. Тяжіючи любов’ю до Бога і до бідняків або, як називали його завзяття інші, релігійним потягом, він кинув усе – буквально скинув з себе красивий одяг і вийшов голим з будинку свого батька, щоб надіти грубу сукню і присвятити своє життя молитві і проповіді.
Звали юнака Франциск Асизький, і його приклад захопив багатьох. Не минуло і десяти років, як початий ним рух перетворився на «орден», охопив безліч країн. Через 20 років після того, як уперше прозвучав його заклик залишити все і йти за Ісусом, Франциск помер. До цього часу відділення його ордену існували практично в усіх країнах Європи.
Історія багатого юнака, який вважав за краще відмовитися від способу життя, доступного для багатих і безтурботних, і присвятити себе Божій справі, особливо піклуванню про бідних і пригноблюваних, перекликається з історією Мойсея, особливо з тим, як вона розказана в цьому розділі. На початку Виходу ми читаємо про народження Мойсея: у ту пору ізраїльтяни були рабами в Єгипті, і фараон розпорядився вбивати всіх немовлят чоловічої статі, але батьки Мойсея заховали його. Це вже саме по собі було актом віри: вони нехтували указом могутнього язичницького царя в надії зберегти майбутнє для народу Божого. Подальші події, ймовірно, послужили прикладом для Франциска: Мойсей був усиновлений дочкою фараона, виріс при царському дворі, але він пам’ятав про своє походження і, відмовившись від усіх привілеїв, присвятив себе справі звільнення синів Ізраїлю. Приступив він до цієї справи неправильно (Вих. 2:11-15), але в результаті Бог зробив його вождем, і Мойсей зумів належним чином протистояти фараонові. Цікаво, що Послання до Євреїв розглядає його поведінку як прояв вірності самому Христові (в. 26), тобто Мойсей як би заглядає далеко уперед, у кінцевий задум Божий, у той момент, коли з’явиться істинний Цар, Той, хто звільнить з рабства Ізраїль і весь світ. Подібно до Авраама і всіх інших, Мойсей діяв за допомогою тієї віри, про яку постійно йде мова в цьому розділі послання: він спирався на спрямовану в майбутнє віру, на сподівання, що Бог придумав для нас щось набагато краще, ніж самі ми могли б винайти.
Так у короткому викладі історії Ізраїлю ми дісталися до Виходу. Єгипет, скрушений десятьма карами, нарешті відпустив ізраїльтян. Це саме по собі зажадало від Мойсея найбільшої віри: фараон гнівався, його армія переслідувала євреїв, але перед Мойсеєвими очима був невидимий Бог (згадаємо вірш 1) і він вірою вів народ до свободи.
Ніч, коли вони вийшли з Єгипту, стала ніччю Пасхи. Ангел смерті, «винищувач первістків», уразив первородних дітей Єгипту, оминувши будинки ізраїльтян. Послання до Євреїв раніше вже нагадувало про символіку окроплення крові – так і при старому, і при новому Заповіті позначалося і здійснювалося спокутування (9:13-22). Тепер автор послання згадує глибше минуле, ще до того, як склалася розвинена система жертвопринесень, він згадує сам момент спокутування, коли нащадкам Якова поставлено було помазати одвірки своїх будинків кров’ю пасхального агнця. І це знову ж таки було актом віри, віра в Бога визволителя і обіцяне Ним майбутнє. І коли їх переслідувала армія фараона, а попереду не було нічого, окрім Червоного моря, Мойсей поклався на Бога, і той перевів Свій народ по сухому, а переслідувачі потонули в хвилях, що наринули.
У посланні (розділи 3 і 4) вже досить детально обговорювалися часи мандрів пустелею, коли ізраїльтянам було потрібно 40 років, щоб усвідомити довготерпіння Боже всупереч їх дурості і непокорі. Тепер розповідь прямує вперед, пропускаючи роки в пустелі і відразу приводячи нас до Землі Обітованої. Ісус Навин зі своєю армією оточує Єрихон. Шість днів вони парадним маршем обходять стіни міста, а на сьомий день, після того, як вони сім разів пройшли навколо міста, стіни рухнули. Звичайний штурм ці високі і міцні стіни витримали б, але Ісус Навин випробував небувалий засіб, і це знову ж таки був акт віри, втілена в дію молитва до Бога, і Бог відповів на неї і втрутився в події. Одне-єдине сімейство в усьому місті врятувалося – родичі блудниці Рахав, яка прихистила в себе єврейських розвідників і розповіла їм, що страх перед Богом Ізраїля вже охопив усе населення регіону (Іс. Нав. 2:9-13). Її віра (у Мт. 1:5 Рахав названа в числі предків Ісуса) виділила Рахав з кола не лише язичницьких, але і єврейських жінок, і така дивна на перший погляд героїня віри зайняла своє місце поряд з прославленими вождями Ізраїлю.
Перелік добігає кінця, темп наростає. Але перш, ніж піддатися цьому ритму, зробимо невелику паузу і розміркуємо. Автор послання хоче, щоб його читачі цілком перейнялися тим минулим, спадкоємцями якого вони стали. Їм треба перегорнути сторінки сімейного альбому і згадати, звідки вони вийшли. Їм треба усвідомити віру своїх батьків і зрозуміти, як довготривалий задум Божий, в якому їх предки продовжували вірити всупереч всякій вірогідності перед лицем небезпек і самої смерті, нарешті, утілився в подіях життя Ісуса і в тому новому житті, якого набули в результаті християни. Наскільки ж більшою мірою нам у наші дні треба повторювати не лише історію Ізраїлю, але також історію Ісуса і Його перших послідовників, вивчати її старанно і з великою вдячністю, щоб з цього джерела освіжалися і оновлювалися наші надія і віра.