Євреїв 11:7-12 – Віра і майбутнє: Ной, Авраам, Сара

«Вірою Ной, як дістав був об’явлення про те, чого ще не бачив, побоявшись, зробив ковчега, щоб дім свій спасти; нею світ засудив він, і став спадкоємцем праведности, що з віри вона. Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Вірою й Сара сама дістала силу прийняти насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав. Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря.»

Зоряне небо в нас над головою – один з двох фундаментальних фактів, на яких великий філософ Еммануїл Кант засновував своє уявлення про Бога (другий факт – «моральний принцип усередині нас»). Прадавні рукописи оповідають про те, як люди дивилися в нічне небо і роздумували над загадками всесвіту. Зрозуміло, це видовище різних людей наводило на дуже не схожі роздуми. Деякі мислителі старовини уявляли собі небо у вигляді дірявого куполу, в отвори якого просочується світло. Знадобилися незвичайні зусилля, щоб погляд змінився і зірки перетворилися на самостійні, індивідуальні джерела світла. Та що там – тиждень тому я читав у газеті, що Чумацький шлях виявився значно більшим, ніж ми думали досі. Інші астрономи споглядали небо і думали про Бога, про нескінченність, про таємниці, недоступні нашій уяві. А комусь увижалися первинні сили, енергія, чорні діри.

У Біблії, у Пс. 8, який цитується в розділі 2, зоряне небо викликає подив і спонукає до споглядання. Особливо пам’ятна обіцянка (Бут. 15:5, повторена в Бут. 22:17, паралельне місце Бут. 13:16): сімейство Авраамове множитиметься, як зірки небесні і як пісок морський. Іншими словами, злічити його потомство ніхто не зможе. Біблія не витрачає слів на доказ буття Божого, виходячи з чудес природи, що оточують нас, хоча і визнає, що все творіння свідчить про Творця. Набагато важливіше розчути обіцянку, яку Творець дав Своєму народу, обіцянку, підкріплену прикладами з природного світу, де зафіксована влада і чудеса творіння, бо ці приклади підтверджують, що Бог владний здійснити обіцяне.

Прославлена в цьому уривку віра Авраама і Сари сполучає Бога-Творця з Богом Заповіту: конкретні обітниці, дані одному окремому сімейству в той момент, коли ці обітниці здавалися нездійсненними, підкріплюються силою, що створила світ. Таким чином, вірші 8-12 засновані на попередніх їм віршах 1-6 і втілюють ідею «віри», якій присвячений увесь розділ. Авраам і Сара чули мову певної неземної істоти і наважилися довіритися їй, але до цього справа не зводиться: головне – вони упізнали Бога-Творця, Того, на кого цілком можна покластися, бо Він творить життя там, де його немає і бути не може (вірші 11-12). Цю думку підхоплює наступний розділ.

Від вірша, де згадана Сара, ми повертаємося назад, до обіцянки дарувати Аврааму країну. Сара повинна повірити, що Бог дасть їй дитину, хоча вона вже немолода і завжди залишалася безплідною. Авраам повинен повірити, що Бог дасть йому землю, хоча він завжди був кочівником, без певного місця проживання, чужаком у будь-якій країні. І хоча син у них все-таки народився, Землею Обітованою вони так і не оволоділи – нічого їм не дісталося, окрім печери, яку Авраам купив, щоб влаштувати в ній склеп. Вони жили Божою обіцянкою відносно майбутнього.

Цьому послання учить читачів: «віра» – не просто релігійне ставлення до життя, і не лише здатність повірити в щось майже неможливе, вправа заради вправи – тоді віра була б легковір’ям. Віра – і з кожним словом цього розділу ми все краще це розуміємо – віра слухає Бога і вірить Його обіцянкам, вірить слову Творця світу, Який іменує себе також Визволителем, вірить, що з химерних доль потомства Авраама Він створить якесь прийдешнє місто.

«Місто» уперше згадується у вірші 10, а в останніх розділах послання виходить на перший план. Тут і у вірші 16 «місто» стає осереддям обіцянки дати потомству Авраамовому землю; у 12:22 це місто – небесний Єрусалим, у 13:14 – майбутнє місто, протиставлене всім, що можуть бути побудовані на землі і навіть (підкреслено) земному Єрусалиму. Що ж має на увазі наш автор?

Єрусалим шанувався як святе місто, древня Давидова столиця, центр Землі Обітованої. Проте і у єврейських авторів, сучасників авторів текстів Нового Заповіту, виявляється думка про приховану реальність, про те, що Бог створив також «істинний», небесний Єрусалим і слід чекати того дня, коли небо і земля будуть оновлені або, як сказано в цьому посланні, «захитані», так, щоб встояло лише непохитне. Ми бачимо відгомони цієї ідеї тут, а детальний опис нового Єрусалиму знаходимо в Об. 21 і 22.

Мабуть, тут автор встановлює той же принцип, що і на початку розділу 9: Бог обіцяв Аврааму землю, вінцем і славою якої є Єрусалим, де буде побудований Храм. Усі обітниці в сукупності слід розуміти і як початковий етап, і як фінал: початковим етапом була історія Ізраїлю, від Авраама до Месії; завершальний етап – затвердження міста Божого, найвищого твору Творця.

Розмова про віру Авраама із згадкою цієї обітниці і порівняння із зірками небесними повертає нас до Бут. 15. Там у вірші 6 вимовлені слова, які Павло прославить у Посланнях до Римлян і до Галатів: «Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність». Павло співвідносить цей вірш з віршем Ав. 2:4 («А праведний житиме вірою своєю»), який щойно цитувався в Посланні до Євреїв (10:38). Недивно, що Послання до Євреїв говорить тут мовою, такою близькою до мови Павла, – велика несподіванка полягає в тому, що на відміну від Павла воно заводить мову про Ноя (в. 7).

Ной повірив в обіцянку Божу і в застереження відносно найближчого майбутнього. Він вислухав Божу вказівку і діяв відповідно до неї, тобто його віра в чомусь була схожа на віру Авеля і Еноха, а в інших аспектах на віру Авраама і Сари. Своїми діями він «світ засудив» і успадкував праведність, яку можна характеризувати як позицію, засновану на вірі. Отже, віра не зводиться до визнання незримих реальностей і вона служить не лише підставою сподіваного, як у вірші 1, це не лише упевненість, що Бог існує і Він винагородить тих, хто шукає Його, як стверджує вірш 6, віра – це певна «символіка», що відрізняє тих, хто вже увійшов до істинного народу Божого. У тій мірі, в якій віра прирівнюється до надії, вона не вимагає публічного прояву свого членства в народі і спадкоємства Божих обітниць, але віра сприяє тому, щоб наша особлива позиція, «праведність» підтвердилася вже в сьогоденні. У Посланні до Євреїв це більш-менш відповідає тому, що Павло говорив про «виправдання вірою» – це вчення мені здається одним з найпотужніших, найбільш утішливих і підбадьорюючих в усьому Новому Заповіті.

Попередній запис

Євреїв 11:1-6 – Що таке віра

Наступний запис

Євреїв 11:13-22 – Віра, спрямована по той бік смерті