«Та ми сподіваємось, любі, кращого про вас, що спасіння тримаєтеся, хоч говоримо й так. Та не є Бог несправедливий, щоб забути діло ваше та працю любови, яку показали в Ім’я Його ви, що святим послужили та служите. Ми ж бажаємо, щоб кожен із вас виявляв таку саму завзятість на певність надії аж до кінця, щоб ви не розлінились, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю.»
Френсіс Дрейк належить до когорти англійців, що прославилися в царювання Єлизавети I. Він здійснив подорож навколо земної кулі, багаторазово перетинав Атлантичний океан, бився в морських битвах в усіх краях світу, двічі обирався до парламенту, в 1588 році здобув перемогу Англії над іспанською Армадою, що прямувала до її берегів. Про нього збереглася безліч анекдотів: як він холоднокровно продовжував партію в кеглі, коли вже показалися ворожі кораблі; як він кинув свій плащ у бруд, під ноги королеві; як він намагався підняти британський прапор над Каліфорнією і так далі.
Менш відома, хоча не менш важлива для розгадки таємниці його надзвичайного і романтичного життя, молитва, що вигадана самим Дрейком і понині використовується в церковній службі. У ній звучать ті ж думки, на які ми натрапляємо посеред шостого розділу Послання до Євреїв:
«Господи Боже, оскільки Ти дарував рабам Твоїм відвагу до великого, даруй нам і усвідомлення того, що це не початок, але продовження того, що має бути із завзятістю доведене до завершення, і спрямоване до істинної слави через Того, Хто заради звершення труда Твого віддав Своє життя, через нашого Визволителя, Ісуса Христа. Амінь».
Дрейк говорить про великі справи земні – напевно, він замислював чергову далеку і небезпечну подорож, а можливо, він має на увазі реформи, за допомогою яких він помітно полегшив життя селян на південному заході Англії. Послання до Євреїв говорить про все наше життя, про відважний задум жити по-християнські. Звичайно, без доброго початку не обійтися, але набагато важливіше продовжувати, упиратися, дійти до кінця.
От вже це зрозуміло кожному з нас. Скільки планів ми складаємо, а потім – спотикаємося на дрібницях. То мову зберемося вивчити, то скинути вагу, то намалювати картину, то розібратися з цікавою і складною книгою. А можливо, почати власну справу, відкрити магазин, побудувати будинок. Буває і так, що, вклавши немало часу і сил у подібний проект, ми усвідомлюємо, нарешті, що не створені для цієї справи і буде набагато розумніше вчасно зупинитися. Але ж частенько ми беремося за щось добре і цілком для нас корисне, а потім проходимо через послідовні стадії процесу: прилив ентузіазму спочатку, захват від новизни, потім – убування енергії, коли ми стикаємося із стомливою щоденною працею, і от вже тиждень за тижнем (а що, якщо рік за роком) ми піднімаємося з ліжка, безрадісно зустрічаючи ранок, відчуваючи похмуре небажання братися за справу, мріючи про щось свіже, цікаве, що могло б знову пробудити в нас старанність, але єдине наше заохочення – сяюча далеко попереду мета. Вона досяжна, потрібно тільки переставляти ноги, одну за другою – і ми доберемося.
Таке життя християнина, і автор послання добре розумів почуття своїх слухачів і читачів. Усі починають добре, швидко накопичують вражаючий список заслуг перед Богом і один перед одним. Дуже приваблива картина християнського життя, намальована у вірші 10: община працює щосили, здійснюючи реальними справами той ідеал любові, на якому заснована справжня віра, усіма засобами служачи один одному і народу Божому. Це переконливе свідоцтво правильного початку, ці люди дійсно належать до Божого народу, а вірші 9 і 10 підтверджують, що Бог звернув увагу на їх труди і не допустить відпадання. Але в той же час (і в цьому таємниця християнської вірності, стояння у вірі) саме тому, що Бог знає і пам’ятає їх справи, самі християни повинні додавати максимум зусиль і боротися із спокусою ліні, повинні упиратися у вірі і терпінні «аж до кінця», і наслідувати приклади інших людей, що пройшли той же шлях (в. 12).
Треба розібратися в цьому непростому поєднанні Божої і людської справи. З XVI століття, з часів Реформації багато християн засвоїли цілком справедливу думку: жодні наші справи не надають нам «права» на благодать. Благодать – це дар, Бог любить нас просто тому, що Він нас любить, а не тому, що нам вдалося справити на Нього враження або заробити додаткові бали в небесному табелі. Та все ж увесь корпус Нового Заповіту, від вчення Ісуса, як воно викладене в євангеліях, до Звістки в посланнях Павла і в таких посланнях, як Послання до Євреїв, Якова і так далі, аж до великої Книги Об’явлення Івана, наполягає, що діла християн, які вже відчули любов і благодать, і покладаються в молитві і вірі на благодатне оновлення, яке спрямовує кожен їх крок, мають дуже важливе значення. Жити по-християнськи зовсім не означає скласти руки на грудях і надати всю роботу Богові.
У нашому житті трапляються такі моменти, коли, подібно до дітей Ізраїлю на березі Червоного моря, ми чекаємо слів: «Господь буде воювати за вас, а ви мовчіть!» (Вих. 14:14). Але це – велике і славне виключення, хвилини крайньої нужди, коли самі ми нічого зробити не можемо і повинні повністю віддати ситуацію Богові. Звичайне життя християнина – це життя, повне трудів, зусиль, ентузіазму, терплячої і важкої роботи. Трагічний самообман – передоручати все Богові і сидіти, розвалившись, відмовляючись поворушити хоч пальцем заради власного спасіння.
У Посланні до Євреїв, а також і в усіх посланнях Павла, передбачена і протилежна помилка: коли люди терпляче служать один одному і намагаються жити у святості, їм не слід забувати – а якщо забудуть, потрібно нагадати – про джерело їх енергії. Филип’янам Павло радить приступати до справи спасіння «зо страхом і тремтінням», пояснюючи: «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (2:12-13). Енергію, необхідну нам для будь-якої нашої справи, ми отримуємо від Бога, Який діє в нас силою Святого Духа. Дух учить нас застосовувати до свого життя колишні обіцянки Божі (про це мова піде в наступному розділі) і впустити в нього звершений подвиг Ісуса Христа. Ця робота зачіпає наші думки, нашу уяву і (не в останню чергу) нашу волю. От таємниця, велика таємниця спільної роботи Бога і людини, присутня в усі моменти християнської думки і життя.
Отже, не чекайте відповідного настрою, щоб почати правильне життя, полюбити ближнього, зайнятися християнським служінням, до якого ви покликані і яке ви вже почали. Наші почуття такі ж мінливі, як погода (кажу як англієць, що не звик до постійності небес на відміну від жителів південної Каліфорнії, де за однією сонячною днинкою йде друга не гірша і так далі в тому ж дусі). Треба відгукнутися на заклик Благої звістки, почути Божу обіцянку і зрозуміти свій обов’язок бути вірним і терплячим зараз, у сьогоденні, «аж до кінця».