«Тоді, як він вийшов, промовляє Ісус: Тепер ось прославивсь Син Людський, і в Ньому прославився Бог. Коли в Ньому прославився Бог, то і Його Бог прославить у Собі, і зараз прославить Його!
Мої дітоньки, не довго вже бути Мені з вами! Ви шукати Мене будете, але як сказав Я юдеям: Куди Я йду, туди ви прибути не можете, те й вам говорю Я тепер. Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою.
А Симон Петро Йому каже: Куди, Господи, ідеш Ти? Ісус відповів: Куди Я йду, туди ти тепер іти за Мною не можеш, але потім ти підеш за Мною. Говорить до Нього Петро: Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу? За Тебе я душу свою покладу! Ісус відповідає: За Мене покладеш ти душу свою? Поправді, поправді кажу Я тобі: Півень не заспіває, як ти тричі зречешся Мене…»
Питання, задане «Геллинами» на святі, підказало Ісусу, що «надійшла година» (12:23). Коли Ісус виходить у ніч, ця година вже не просто надійшла – вона насувалася невідступно, як приливна хвиля. Розповідь стає все більш напруженою. Ісус намагається ближче притягнути до Себе одинадцять учнів, що залишилися, наприкінці Він розповідає для них те, чого не міг розповісти при Юді і що тепер квапиться сказати, бо Юда вже пішов і час майже витік.
З цього починаються «прощальні бесіди», як їх іноді означають у літературі. До кінця розділу 16 Ісус пояснює учням, що Він йде і що вони поки що не можуть піти за Ним. Він показує їм, що означає ця подія для їх подальшого життя, чому вони радітимуть і про що тужитимуть, яка їх місія у світі. Усе закінчується потужною молитвою розділу 17, після якої поновлюється основний, «детективний» сюжет – Ісуса заарештовують у саду.
Ці розділи – найзадушевніші в усьому Новому Заповіті. Вони утішають, вселяють надію, кидають виклик, у них ми відчуваємо ту глибину особистих стосунків з кожним з учнів, до якої Ісус прагнув із самого початку. Ясна річ, ці розділи повні також якнайглибших богословських істин, у них нам відкривається, хто і який істинний Бог, що Він творить у світі і в нас. Набувши справжньої відданості, людина набуває і повноцінного богослов’я – або те ж саме, але в зворотному порядку. А на іншому кінці – поверхнева думка, неглибока любов.
Удруге Ісус заговорює про прославлення Сина Людського (перший раз у вірші 12:23). Досі (розділи 12 і 13 слід розглядати разом) Він говорив про прославлення Бога і «вознесіння» Сина Людського. Тепер обидва ці образи з’єднуються. Як у пророцтві Даниїла (7) «ніби Син Людський» буде вознесений і явиться на хмарах до Старого днями, і це буде вищий момент слави Божої, бо відкриється, хто є істинний Бог, і будуть уражені сили пітьми, які опиралися Йому і пригноблювали Його сподвижників. Слава-слава-слава! – чотири рази, п’ятикратно звучить у віршах 31-32. Ісус із захватом споглядає ту славу прийдешніх подій, той момент, коли Його місія досягне завершення і розкриє перед усіма славу Божу.
Але Він не лише захоплений, але і скрушений розлукою з учнями. Так мало вони побули разом, і от вже Йому пора йти. Для учителя момент розлучення з учнями завжди обтяжливий. Так мало встигли засвоїти учні, так мало зрозуміли, ще і не здогадуються, що здійснював поряд з ними і серед них великий Учитель. Як же вони впораються без Нього?
Три наступні розділи містять відповідь і на це питання. Ісус урочисто завіряє учнів, що до них явиться Святий Дух і наставлятиме їх, як наставляв Він сам. Але спочатку Він повинен дати їм найголовніше – просту, ясну, нездійсненну заповідь: Любіть один одного!
Він називає цю заповідь «новою». Зрозуміло, любов як головна заповідь проповідується на багатьох сторінках Старого Заповіту. Книга Левит (19:18) наказує ізраїльтянам любити ближнього як самого себе. Новизна заповіді не в тому, що ніхто ніколи не чув подібних слів, а в тому, як змінилася сама ця любов, якої глибини і сили набула: Любіть один одного як Я вас полюбив.
І до цього моменту учні не цілком усвідомлювали, що Ісус робить для них, а Він ще велів наслідувати Його! Як і в прикладі з обмиванням ніг, їм треба пригадати усе, що вони знають про Ісуса: Його життя, Його зразку триматися, Його слова, і тоді вони почнуть вгадувати образ, парадигму, владу. Щоб омити іншій людині ноги, треба перетворитися на слугу. З цього, як ми бачили, можна зробити абсолютно невірні висновки, загордитися власним упокорюванням. Але любов не може бути збочена, тут жодної небезпеки немає. Любов завжди думає тільки про іншу людину, не про себе. Вона поспішає зробити послугу не заради показухи, а тому, що для неї це природно.
І це – знак, за яким християнську общину дізнаються у світі. Перечитуючи вірш 35, ми мимоволі стискуємося від сорому, згадуючи, як відтоді люди, що сповідують християнство, поводилися один з одним. Ми перетворили Євангеліє на зброю ворогуючих культур, ми били великою книгою один одного по голові і кидали її в багаття, на якому спалювали інших. Уявлення про «ближнього» ми перекрутили настільки, що заповідь перетворилася на пораду любити тих, хто сприяє підвищенню нашої самооцінки.
Але хоча у віршах 34 і 35 прозвучали найважливіші і найпрекрасніші слова, які він колись чув, Петро з дитячою завзятістю повертається до сказаного раніше. Його більше турбував вірш 33, і в черговий раз Ісус і Петро вступають у суперечку. Петро, не занадто замислюючись, говорить перше, що на думку спаде, – але цього разу він неначе натикається на цегляну стіну. Петро сам не розуміє, що він каже: «Чому, Господи, іти за Тобою тепер я не можу? За Тебе я душу свою покладу!»
– Дійсно, Петро? – перепитує Ісус, і ми немов бачимо сумну посмішку на Його губах. – Це ти покладеш своє життя за Мене? Ти вже забув Мої слова про пастиря і овець. На жаль, Петро, важко говорити про це, але вчиниш ти зовсім інакше.
Ми любимо Петра, бо він так схожий на нас. Ми любимо Ісуса, бо Він такий м’який з Петром, такий ласкавий, незважаючи на всю Свою печаль, навіть у цю важку годину, коли настала пора останнього випробування і слави. І знову ми замислюємося про те, як близькі вони – любов і зрада, слава і зречення.