«Ні про що ж того дня ви Мене не спитаєте. Поправді, поправді кажу вам: Чого тільки попросите ви від Отця в Моє Ймення, Він дасть вам. Не просили ви досі нічого в Ім’я Моє. Просіть і отримаєте, щоб повна була ваша радість. Оце все Я в притчах до вас говорив. Настає година, коли притчами Я вже не буду до вас промовляти, але явно звіщу про Отця вам. Того дня ви проситимете в Моє Ймення, і Я вам не кажу, що вблагаю Отця Я за вас, бо Отець любить Сам вас за те, що ви полюбили Мене та й увірували, що Я вийшов від Бога. Від Отця вийшов Я, і на світ Я прийшов. І знов покидаю Я світ та й іду до Отця. Його учні відказують: Ось тепер Ти говориш відкрито, і жадної притчі не кажеш. Тепер відаємо ми, що Ти знаєш усе, і потреби не маєш, щоб Тебе хто питав. Тому віруємо, що Ти вийшов від Бога! Ісус їм відповів: Тепер віруєте? Ото настає година, і вже настала, що ви розпорошитесь кожен у власне своє, а Мене ви Самого покинете… Та не Сам Я, бо зо Мною Отець! Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!»
У діловому і чиновницькому світі становище людини нерідко визначається тим, скільки «східців» доводиться минути, через скількох посередників пробитися, щоб поговорити з нею безпосередньо. Набираєш телефонний номер у надії поговорити з президентом компанії. Як же – трубку беруть на комутаторі і з’єднують вас з головним офісом. Там – свій диспетчер, який з’єднає вас із секретарем. Секретар передасть вас (це ще якщо дуже пощастить) Особистому Помічникові Боса. На цьому, швидше за все, ланцюжок обірветься: Бос зайнятий, Бос на зустрічі, Бос грає в гольф, Бос приліг відпочити (ось цього вам, мабуть, не скажуть, хоча насправді мабуть, що до цього його важливі справи і зводяться). Ви пробилися через трьох, чотирьох, п’ятьох посередників і все-таки не досягли мети.
Подібне нерідко траплялося і в стародавньому світі. Провінціал, що дістався до столиці, щоб принести скаргу царю чи цариці, зовсім не міг так от запросто увійти до палацу. Спочатку його зупинить вартовий біля воріт, і якщо не прожене відразу, то передасть молодшому офіцерові чи чиновникові. Потім у гру вступає якийсь черговий придворний або як там у них це називалося, потім старший чиновник і так далі. Знову-таки потрібно буде здолати чотири чи п’ять інстанцій, якщо пощастить і ніде не пригальмують, – а до монаршої особи так і не дістанешся.
Але не так влаштоване Царство Боже, хоча інші християни з успіхом постаралися і тут збудувати ієрархію, щоб люди зверталися до Бога не безпосередньо, а через них. Тут Ісус недвозначно стверджує, що Його народ має прямий, негайний безпосередній доступ до Бога, у будь-який момент може отримати аудієнцію в Бога Живого. Хоча і в Євангелії від Івана, і в інших Євангеліях Ісус представлений тим, що молиться за Свій народ, це не означає, що Його послідовники не можуть звертатися до Отця самостійно чи молитися за самих себе.
Навпаки, надзвичайний, «надприродний» союз Ісуса з Отцем, одна з головних таємниць у цій книзі, означає, що ті, хто належить Ісусу, як гілки належать лозі, мають таку ж близькість до Отця, як сам Ісус. І коли вони просять в ім’я Ісуса, тобто, як ми вже говорили, коли вони моляться у свідомості своєї приналежності Ісусу і шукаючи Його слави, Отець негайно «приймає» їх і дає їм усе, про що б вони не попросили. Усе. «Чого тільки попросите» – ще раз підкреслює Ісус (в. 23).
Чому це так, пояснює вірш 27: бо Отець любить нас. Настала пора викинути з наших засмічених розумів застарілий образ далекого від нас, нелюблячого, жорстокого бога, якого не знаєш, як вмилостивити – довелося підкупити його кров’ю його ж власного сина, перш ніж він зглянувся до нас. Пора відкинути і уявлення про віддаленого, «неземного» Ісуса, про необхідність звертатися до Нього через посередників – святих, мучеників або ще якісь інстанції.
Найбільшими християнами старовини (якщо доречне тут ранжирування) були ті люди, які приймали подібні обіцянки за чисту монету і з усім упокорюванням вірували в них. Лише свого роду гординя заважає нам прийняти подібні щедроти від Бога. І зовсім вже смішно (і сумно), що тепер ми перетворюємо цих древніх християн на придворних Божих палат і просимо їх замовити за нас слівце. Але коли ми звертаємося до них з подібним проханням, вони дають нам абсолютно немислиму відповідь: двері відкриті. Увійдіть і самі поговоріть з Отцем.
Отже, увесь цей уривок присвячений Отцю. Тут сказано, як Він любить усіх, хто вірує в Ісуса, як великі Його обіцянки в Ісусі, дані кожному з нас. Почувши такі слова наприкінці настанови, учні вирішили, що Ісус нарешті заговорив про Отця прямо і відверто і так же відкрито говорить про Себе. Вони побачили, принаймні, відблиск істини і за цю істину триматимуться усіма силами.
І нехай тримаються, адже от-от наринуть жорстокі хвилі і почнуть кидати їх туди-сюди, немов уламки корабельної аварії. Жахливі події, на які Ісус натякає в цих розділах і які намагається представити перед учнями в різних тлумаченнях, поглинуть і Його самого, і учнів. Як вони відреагують у перший момент? Злякаються і утечуть.
Розсіються немов вівці без пастуха. Ісус, їх пастир, залишиться з ворогом один на один, але навіть тоді Він не буде самотній. Усе, що Він зробить на хресті, Він зробить у присутності і за допомогою Отця.
І в цьому уривку останніми словами стануть не слова застереження, а підбадьорення. Якимсь дивом навіть посеред страшних випробувань, які їх чекають, учні зможуть набути миру, і цей мир допоможе їм усе здолати. «Мир Божий» – не філософська відчуженість від болю і горя. Ніхто не пропонує їм сказати: «Ну що ж, буває і таке», знизати плечима і змиритися з фактом: цей світ – досить-таки погане місце і нічим його не виправиш. Ні, учні повинні успадкувати ту територію, яку Ісус має намір відвоювати для них, ту, яку, за Його словами, Він вже відвоював: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!».
Так, «світ» переслідуватиме, ненавидітиме, висміюватиме послідовників Ісуса, але цей світ Ісус не обійшов, не махнув на нього рукою – Він його переміг. Перейнявши на Себе тяжкість гріхів всього світу, прорвавшись крізь смерть у нове творіння, кинувши рішучий виклик силам зла, руйнування і смерті, Ісус не просто довів філософську думку – Він виграв битву. Це почалося давно, ще коли Він зцілив розслабленого і повернув зір сліпонародженому, коли Він воскресив Лазаря. Він не просто подав приклад – Він встановив нову реальність. Практично мислячі політики вважають за краще спершу розібратися з фактами, а потім вже здійснювати нову програму – так Ісус встановив «базові факти», а в найближчі три дні закріпить їх навіки – факти Царства Божого, які вже неспростовно увійдуть до історії людства, і з них почнеться новий порядок, який колись стане загальним.