«Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони! Усе бо Моє то Твоє, а Твоє то Моє, і прославивсь Я в них. І не на світі вже Я, а вони ще на світі, а Я йду до Тебе. Святий Отче, заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були! Коли з ними на світі Я був, Я беріг їх у Ймення Твоє, тих, що дав Ти Мені, і зберіг, і ніхто з них не згинув, крім призначеного на загибіль, щоб збулося Писання. Тепер же до Тебе Я йду, але це говорю Я на світі, щоб мали вони в собі радість Мою досконалу. Я їм дав Твоє слово, але світ їх зненавидів, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого. Не від світу вони, як і Я не від світу. Освяти Ти їх правдою! Твоє слово то правда. Як на світ Ти послав Мене, так і Я на світ послав їх. А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони.»
Нещодавно газети освітлювали суд над матір’ю, яка залишила двох маленьких дітей без нагляду і поїхала відпочивати разом з новим приятелем. Батька цих дітей, наскільки я зрозумів, взагалі не можна було відшукати. Важко повірити, щоб мати була здатна вчинити так з дітьми. Господи, на що ж вона розраховувала застати після повернення? І подібні трагедії відбуваються в наші дні.
А якби в цієї жінки були добрі батьки, які з радістю погодилися б посидіти з онуками? Усе обернулося б інакше. Мати довірила б своїх дітей бабусі з дідусем, знаючи, що вони потурбуються про малюків не гірше, ніж вона сама. Напевно, мати постаралася б дати детальні інструкції, пояснити, до чого звик і чого потребує кожен з дітей, – не тому, що вона не довіряє своїм батькам, але саме тому, що батьки готові наслідувати її вказівки.
Ісус звертається до Отця, знаючи, що для Нього настала пора йти. Він ввіряє Своїх учнів Отцю, Якого Він знав і любив протягом Свого земного життя, Отцю, Який потурбується про них анітрохи не гірше, ніж сам Ісус. Але Ісус знає, яка небезпека загрожує Його учням. Світ зненавидить їх, як ненавидить Його самого, переслідуватиме і мучитиме їх. Вони не належать світу, але будуть послані у світ і тому потребують захисту. От про що ця молитва.
Цей розділ починається описом «Своїх» Ісуса: це ті, кого Отець дав Йому, вони вже належать Йому, і Ісус повертає їх надійній Отчій опіці.
Ці люди відмінні від світу – це новий народ, очищений покликанням і вченням Ісуса (див. 15:3), а тому вони не від світу.
Ця думка не так проста; спробуємо пояснити її детальніше. Ісус не стверджує, ніби Його учні не мають земного походження, дому, сім’ї, фізичного тіла, якому належить страждати і померти. Нагадаємо, що в цьому Євангелії під словом «світ» не мається на увазі лише фізичний, матеріальний світ – це світ, що повстав проти Бога, світ, який віддав перевагу пітьмі над світлом і об’єднався проти творця. З погляду цього світу, Ісус «не звідси». І тепер ми на свій подив розуміємо, що в цьому ж сенсі «не від світу» і учні. Їх справжня суть і призначення визначаються не світом у цьому похмурому сенсі, не його параметрами, не його силою.
Але дуже важливо утриматися, щоб зіпсований і бунтівний «світ» не втягнув їх знову. Поки тривало земне служіння Ісуса, Він наставляв їх, учив, керував ними і наглядав за ними, як пастух за вівцями. (Він з гіркотою говорить про втрату навіть однієї вівці, хоча і визнає неминучість таких втрат. Як ми переконалися у вірші 13:18, Писання передбачає такі втрати.) Тепер, йдучи до Отця, Ісус ввіряє Отцю Своїх учнів, щоб Отець наглядав за ними замість Нього.
Святий Отче! – волає Ісус і каже, що вже «присвятив» або «освятив» Себе, щоб «освятити» і учнів. Обидві ці слова однокорінні, проте в нашому слововживанні епітет «святий» стосовно людей здається надмірно «релігійним», навіть святенницьким, що абсолютно чужо духові Нового Заповіту. Що означала «святість» за часів Ісуса?
В юдаїзмі I століття Р.Х. основна асоціація для епітета «святий» – Храм. Храм був святим місцем, де обіцяв завжди перебувати Живий Господь. У Храмі знаходилося Святе святих, заховане в глибині таємне приміщення, куди лише один раз на рік осмілювався входити первосвященик, щоб принести жертву спокутування за народ. Спочатку первосвященик проходив особливі обряди, які «відділяли» і «освячували» його, щоб він міг увійти до присутності святого Бога і молитися за народ. Так Ісус, за Його словами, «відокремлений» і «присвячений» на особливе служіння Богові. Подібно до первосвященика, Він звертається до Отця з проханням оберегти Його народ від зла, від пасток «світу цього». Він хоче, щоб Його послідовники стали святим народом у самому справжньому і правильному значенні слова.
Ісус зробив для цих людей головне – «дотримав», тобто зберіг їх в ім’я Отця (в. 12) і дав їм слово (в. 14). І тепер, коли Він вручає їх Отцю, «зміна влади» не стане для Його учнів потрясінням, начебто мати залишила дітей з незнайомою людиною, у домі, що живе за абсолютно іншими правилами. Ні – Ісус вже навчив їх, так би мовити, які манери прийняті в домі Отця, і тепер у цій молитві Він просить лише, щоб Отець дав славне завершення тому, що Він почав.
Віками цю молитву повторювали священики, учителі, християнські вожді, молячись за людей, довірених їх піклуванню. Цю ж молитву з невеликими змінами всякий християнин може повторювати від власного імені і про себе самого. Підставте ім’я Ісуса замість «Я» і «я», «ми» на місце «вони» – от і готова молитва. Але будьте уважні. Це дуже серйозна молитва, чи не найважливіші слова, колись вимовлені Ісусом. От чому вона наповнена прихованою радістю і надією. Моліться з трепетом, моліться із захватом.