«Але Я вам сказав, що Мене хоч ви й бачили, та не віруєте. Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть. Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене. Оце ж воля Того, Хто послав Мене, щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня. Оце ж воля Мого Отця, щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня. Тоді стали юдеї ремствувати на Нього, що сказав: Я той хліб, що з неба зійшов. І казали вони: хіба Він не Ісус, син Йосипів, що ми знаємо батька та матір Його? Як же Він каже: Я з неба зійшов? А Ісус відповів і промовив до них: Не ремствуйте ви між собою! Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його, і того воскрешу Я останнього дня. У Пророків написано: І всі будуть від Бога навчені. Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене. Це не значить, щоб хтось Отця бачив, тільки Той Отця бачив, Хто походить від Бога.»
Клайв Льюїс одного разу відповідав на питання американського журналіста. Тема статті була «ухвалення рішення» – журналіст готував статтю про відомих людей, які навернулися вже дорослими, і хотів з’ясувати, яким чином Льюїс «прийняв рішення».
Бідолаха журналіст! Льюїс рішуче відмовлявся розмовляти в таких категоріях. За його словами, він зовсім не приймав рішення. Бог упіймав його, і він не зумів піти від Бога (хоча, Бог свідок, намагався). Замість фрази, на якій наполягав репортер, він міг сказати тільки: «Про мене було прийняте рішення». В автобіографії «Наздогнаний радістю» Льюїс формулює: «Його примусом ми звільнені».
Серед інших нелегких уроків ізраїльтянам довелося засвоїти в пустелі і цей: їх Господь, YHWH, «не ручний». Він не зобов’язаний виконувати їх бажання, Він взагалі нічого робити не зобов’язаний. З Єгипту Господь вивів нащадків Авраама не тому, що вони складають великий народ, сильніший і чисельніший, ніж усі інші. І видатної етики, страху Божого, Він теж у них не знайшов. Не було в них особливих заслуг. Бог обрав їх заради Своєї любові, зробив Своїм народом, щоб через саме цих людей розкрити Свою любов і Свій задум світу. Ця думка підкреслюється у Второзаконні (7:7-11), причому якраз у спогадах Мойсея про те, як Ізраїль ремствував і спокушав Господа в пустелі.
Ті ж теми і в тому ж поєднанні ми знаходимо в цій промові Ісуса. Юдеї – постійні опоненти Ісуса в Євангелії від Івана – ремствують, як ремствували їх предки під час Виходу. Вони чекали політичного вождя, Месію, який дасть їм те, чого вони самі хочуть, а Ісус посилається на суверенний вибір Бога, Який вибрав Собі народ, а тепер обирає тих, хто віритиме в Ісуса. Це перекликається із застереженням, що прозвучало у Второзаконні: члени народу Божого зовсім не мають права приписувати собі якісь особисті заслуги.
Отець «притягає» тих, кого Він «дав» Ісусу (вірші 44 і 37). Цей акт здійснюється в таємних куточках людського серця. «Всі сини твої стануть за учнів Господніх», цитує Ісус слова Ісаї 54:13, одне з найзнаменитіших пророцтв Старого Заповіту про оновлення, коли знову щедро виллється Божа любов і поверне народ з полону. Далі (55:1) Ісая закликає всіх спраглих прийти до води і напитися – це пророцтво Ісус здійснює у вірші 35 («Хто вірує в Мене, ніколи не прагнутиме»). Усе пророцтво Ісаї повторене і осмислене в цій Ісусовій промові.
Ісая свідчить також про повну безпорадність сучасного йому Ізраїлю. От чому вся ініціатива виходить від Бога, як тепер – від Ісуса. «Тільки Той Отця бачив, Хто походить від Бога» (в. 46) – лише коли люди набудуть досить упокорювання, щоб визнати унікальність одкровення Бога Ісусові і через Ісуса вони скуштують небесного хліба. Бог не лише проявляє ініціативу, але і звертається до всіх із щедрим закликом: кожен, хто жадає, може прийти до води і напитися дарма; ніхто з тих, хто повірив в Ісуса, не буде знехтуваний.
Удруге в цьому Євангелії звучить конкретна обіцянка, яка перевершує розпливчате поняття «Життя вічне», що часом розумілося, як певна форма «життя після смерті». Тих, хто приходить до Ісуса з вірою, Він воскресить в останній день (вірші 39, 40, 44). От і пояснення тієї надії, яку так наполегливо пропонує всім і кожному Євангеліє від Івана.
«Вічне життя» – не кількість, а якість, причетність життя Ісусу, доступне кожному, хто вірить. Епітет «вічне» вказує і на якість цього життя, і на той факт, що воно не припиняється із смертю: це життя віку майбутнього, нове життя, яке Бог завжди бажав дати світу. Але вічне життя зовсім не припускає існування у вигляді безтілесного духу, як деякі люди думають, ніби християни думають про інше життя. Вічне життя починається вже зараз, коли людина увірує, і триває в майбутньому по той бік смерті, а в результаті стає життям воскресіння, про яке вже було сказано у віршах 5:25-29. Оповідання Івана веде нас до цього підсумку: Ісус очолює нас на шляху до нового втіленого життя і збувається обіцянка, що прозвучала в цьому розділі: нового життя набудуть усі, хто скуштує хліба живого.