«А багато-хто з учнів Його, як почули оце, гомоніли: Жорстока це мова! Хто слухати може її? А Ісус, Сам у Собі знавши це, що учні Його на те ремствують, промовив до них: Чи оце вас спокушує? А що ж, як побачите Людського Сина, що сходить туди, де перше Він був? То дух, що оживлює, тіло ж не помагає нічого. Слова, що їх Я говорив вам, то дух і життя. Але є дехто з вас, хто не вірує. Бо Ісус знав спочатку, хто ті, хто не вірує, і хто видасть Його. І сказав Він: Я тому й говорив вам, що до Мене прибути не може ніхто, як не буде йому від Отця дане те. Із того часу відпали багато-хто з учнів Його, і не ходили вже з Ним. І сказав Ісус Дванадцятьом: Чи не хочете й ви відійти? Відповів Йому Симон Петро: До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого! Відповів їм Ісус: Чи не Дванадцятьох Я вас вибрав? Та один із вас диявол… Це сказав Він про Юду, сина Симонового, Іскаріота. Бо цей мав Його видати, хоч він був один із Дванадцятьох.»
Одного разу я побував на лекції з філософії. Розраховував я почути введення в загальний курс, але маститий професор вважав за краще звертатися не до публіки, яку треба знайомити з невідомими галузями, а до невеликої групи зацікавлених аспірантів, що давно засвоїли основи і рвалися до висот. На наступну лекцію я не пішов.
Проте, мені здається, що у вірші 60 йдеться не про таку ситуацію. Не можна сказати, щоб Ісус міркував занадто піднесено чи абстрактно, хоча, звичайно, після довгого диспуту в Капернаумській синагозі в слухачів у голові могло запаморочитися. Але те, що сказав Ісус, неабияк перевернуло звичний світогляд, а більшість людей до світогляду свого ставляться дбайливо. Якби ви потрапили на зібрання, де лектор або проповідник у пух і прах розгромив ті уявлення, з якими ви виросли і вийшли в життя, запропонувавши вам натомість дуже переконливий, але – неприйнятний світогляд, можливо, що ви вважали за краще б у майбутньому відвідувати інші заходи, а не виступи цього оратора, яким би талановитим він не був.
Отже Ісусові слухачі бурчали, подібно до того, як ремствували ізраїльтяни, виведені з пустелі, – диво Виходу здійснювалося на їх очах, Бог живив їх манною, а вони все-таки були невдоволені. Нове вчення здалося «важким» – воно вимагало не лише розумової роботи, але і душі, і серця людини. Слова Ісуса здавалися людям, вихованим в юдаїзмі I століття, тим більш важкими і навіть «спокусливими», що вони з дитинства чекали пророка, подібного до Мойсея, Месію, і готові були йти за ним – аби його заклик відповідав їх поняттям і надіям. Цим очікуванням Ісус зовсім не відповідав.
От чому Його слухачі розділилися. Більшість відступилася від Нього, і лише Дванадцять віддано йшли за Ним. Звичайно, я дещо спрощую ситуацію: коли Ісус у розділі 12 входить в Єрусалим, за Ним поспішає величезний натовп. Напевно, у цьому натовпі багато хто не цілком розумів слова Ісуса, але, принаймні, не відвертався від них. Та все ж у розділі 6 відбувається розподіл.
І по нинішню пору розділ 6 з вражаючими заявами Ісуса про самого Себе і зовсім вже немислимою пропозицією пити Його кров і їсти Його плоть призводить до серйозних розбіжностей, хоча вже з іншого приводу: одні фахівці відкидають Євангеліє від Івана як історичне джерело і вважають, що нічого подібного Ісус не міг робити і говорити; інші учені все ж допускають, що окрім вчення, викладеного в Луки, Матвія і Марка, Ісус міг викласти Своїм учням і глибше, важче вчення. Дискусія триває, особисто я не готовий у ній брати участь і обмежуся наступним зауваженням.
Я помітив, що небажання приймати Євангеліє від Івана як історичне джерело йде в західній культурі рука об руку з міркуваннями про релігію як про чисто духовну сферу. Нас намагаються переконати в тому, що реальні події, що було сказано і що сталося, не так важливі, а суттєва лише прихована за цими епізодами духовна істина. Тонке міркування (занадто тонке, як на мене), але хіба воно застосоване до Івана? Уся його розповідь, із самого початку і до кінця, про те, як Слово сталося тілом, а не про те, як Слово стало ідеєю, духовною суттю, емоцією чи переживанням. Можливо, Іван писав історичне оповідання, а можливо, і ні, але він явно намагається нам повідомити, що історія – справжня і реальна історія життя Ісуса – має величезне значення.
З іншого боку (і у віршах 62 і 63, у самому осередді нашого епізоду, ми це бачимо), для пояснення подій Іван прибігає до двох ключових понять: він посилається на вознесіння Ісуса і на дію Духу. Спочатку може здатися, що таким чином і без того непроста загадка тільки ускладнюється. Насправді це – ключ до таємниці.
Вознесіння Сина Людського (як і в 3:13) означає: постарайтеся звикнути до думки (якою б не здавалася вона складною), що Той, з ким ви зараз говорите, почуває себе удома на небі, як і на землі. Він – громадянин обох світів, Він – Слово, що сталося тілом. От чому – і цілком логічно – це тіло, ця кров стають засобами для отримання внутрішнього життя Слова. Саме по собі тіло нічого не означає (про це сказано у вірші 63), але коли в тілі мешкає життя Бога, Слово, яке є Бог, є усі підстави говорити про нього так, як говорить Ісус. Хоча в межах Євангелія від Івана вознесіння залишається таємницею (Ісус заговорить про нього також у 20:17, але не стане описувати), і тут, і в інших випадках Іван підкреслює, що Слово навіки оселилося не лише в «духовному житті» Ісуса, але і в Його тілі.
У міру того, як розвивається Євангеліє, Ісус буде знову і знову говорити про дух. Тут Він застерігає проти чисто фізичного тлумачення Його слів про їжу і питво. Він, як завжди, спонукає слухачів вийти за межі плоского сприйняття Його слів і вчинків (наприклад, відмовитися від думки ніби нагорода за вірність – безкоштовне годування) і прорватися на вищий рівень, прислухатися до розміщеного в тілі Слову. Щоб досягти цього, знадобиться допомога Духу. Без керівництва натовп перебуватиме в невірі. Дванадцять начебто вже досягли такого розуміння. Вони готові заявити привселюдно, що Ісус – Святий Божий, Месія. Він не лише проповідує нову еру, вік майбутній, але, за Його власними словами, сприяє настанню Царства Божого на землі: «Ти маєш слова життя вічного». Ісусові відомо, що один з найближчих учнів стане зрадником, гірше, ніж зрадником – «обвинувачем» (одно зі значень цього слова – «диявол», проте тут і далі Іван має на увазі юридичний термін – Юда видасть Ісуса суддям і виступить свідком проти Нього). Але доти Дванадцять – втілення віри, того прийняття, яке було потрібне Ісусові: визнання, що в Ньому, Його словах і справах Бог нарешті здійснює новий Вихід, великий рух, що звільняє весь світ від гріха і смерті.