«І знову Ісус промовляв до них, кажучи: Я Світло для світу. Хто йде вслід за Мною, не буде ходити у темряві той, але матиме світло життя. Фарисеї ж Йому відказали: Ти Сам свідчиш про Себе, тим свідоцтво Твоє неправдиве. Відповів і сказав їм Ісус: Хоч і свідчу про Себе Я Сам, та правдиве свідоцтво Моє, бо Я знаю, звідкіля Я прийшов і куди Я йду. Ви ж не відаєте, відкіля Я приходжу, і куди Я йду. Ви за тілом судите, Я не суджу нікого. А коли Я суджу, то правдивий Мій суд, бо не Сам Я, а Я та Отець, що послав Він Мене! Та й у вашім Законі написано, що свідчення двох чоловіків правдиве. Я Сам свідчу про Себе Самого, і свідчить про Мене Отець, що послав Він Мене. І сказали до Нього вони: Де Отець Твій? Ісус відповів: Не знаєте ви ні Мене, ні Мого Отця. Якби знали Мене, то й Отця Мого знали б. Ці слова Він казав при скарбниці, у храмі навчаючи. І ніхто не схопив Його, бо то ще не настала година Його…»
Звернувши за ріг, ми побачили на узбіччі величезний жовтий плакат. Два слова відразу впали у вічі: АВАРІЯ і СВІДОК.
Виявляється, минулої п’ятниці на цьому небезпечному розі сталася аварія. Декілька чоловік постраждало, був нанесений серйозний майновий збиток, але поліція не могла визначити, хто винуватець нещасного випадку. Були потрібні свідки. Можливо, хтось щось бачив? Комусь щось відоме? Який сенс допитувати поранених – вони стверджуватимуть, ніби усе сталося не з їх вини. Щоб розслідувати справу, щоб істина вийшла назовні, поліції були потрібні незалежні свідки, свідки зі сторони.
З подібною ситуацією ми стикаємося і в новому епізоді. Знову мова зайшла про суд. Кого ж судять цього разу?
Спочатку здається, ніби звинувачуваний – Ісус. Фарисеям не вдалося підкріпити звинувачення, що Він, ніби, порушує Мойсеїв закон (8:5), і тепер вони заходять з іншого боку, піддаючи розгляду незвичайні претензії Ісуса. Дискусія багато в чому будується за юридичними правилами, розглядається питання, чи може підсудний сам свідчити або ж подібне свідоцтво не має сили. Ісус відстоює Своє право свідчити про Себе, причому стверджує, що це свідоцтво підтверджується Отцем, Який послав Його. Подібне міркування висловлював вже Никодим: без Божої допомоги ніхто не міг би здійснювати чудес, які здійснює Ісус (3:2). Ісус нагадує фарисеям, що згідно із законом потрібні два свідки, от Він і Отець якраз двоє, чи не так?
І цим суперечка не вичерпується; питання про свідків і вирок виникатиме в Євангелії знову і знову, поки в розділі 19 Ісус не стане перед Пилатом. Але, перечитуючи цей епізод, ми в якийсь момент замислимося, чи правильно ми зрозуміли, хто тут суддя, а хто підсудний.
Слова, вимовлені Ісусом на самому початку цієї сцени, прозвучали як грім з ясного неба – неважливо, чи слідує вірш 8:12 за історією жінки, узятої в перелюбі (7:53-8:11), або ж він безпосередньо примикає до вірша 7:52. Звичайно, читачам Іван із самого початку заявив: «І життя було в Нім, а життя було Світлом людей» (1:4) і далі сказав вічні слова про світло, яке в пітьмі світить, і пітьма не обійняла його. Далі ми бачили, що конфлікт добра і зла представляється в образі блага, яке прагне вийти на світло, і пітьми, яка оточує його, перешкоджає йому бути виявленим (3:19-21). Ця система образів частково триває і тут.
Сам цей образ – Господь обирає когось бути світлом світу – вкорінений у древньому юдаїзмі. За словами пророка Ісаї, нести світло світу обраний Ізраїль, а в результаті якийсь Раб Божий і Помазаник приносить світу істину і справедливість, і заради цієї мети наприкінці Книги Ісаї помирає тяжкою смертю (Ісаї 42:6; 49:6; 53:1-12; 60:1,3). Назвати себе світлом світу ще не означає домагання на божественність (хоча Іван вірить у божественність Ісуса і нас закликає вірити), проте ці слова, як і багато інших в Євангелії від Івана, означають домагання Ісуса на титул Месії. З великою вірогідністю такі слова звучали з вуст сучасних і пізніших лжемесій, не даремно ж найпрославлений і найостанніший з них, Симон, що очолив повстання 132-135 років, прийняв ім’я Бар-Кохба, «син зірки». Його послідовники готові були визнати в Бар-Кохбі світло, що зійшло з неба.
Але це світло, яким Бог освітлює весь світ, нещадно проникає в найтемніші куточки, несучи справедливість і суд. По всьому Євангелію підкреслюється, що Ісус прийшов не для того, щоб судити світ, або Ізраїль, або окремих людей, і вже в усякому разі не в цьому головна Його місія, проте сам акт Його приходу, що несе спасіння, звільнення, надію і життя, з неминучістю несе засудження тим, кому все це не треба, хто настільки затвердився в злі, що приймає явище світла як погану, а не як благу звістку.
Так поступово ми починаємо розуміти, що хоча до суду викликають свідків, обвинувачений тут – не Ісус, а ті, хто Йому опирається. Він і Отець разом свідчать: Ісус – Месія, а значить, Він несе у світ світло, від якого нікому не сховатися. Усією своєю поведінкою, своїм ставленням до Ісуса, своєю зарозумілістю і амбіціями ці люди свідчать: їм невідомий Той, кого Ісус називає Отцем, а тому і Його вони не можуть визнати посланцем єдиного істинного Бога.
Тяжкий парадокс усього цього розділу (якщо не всієї книги) у цих віршах досягає кульмінації: Ізраїль був обраний нести світло світу, але від Ізраїлю виходить тільки пітьма, і тепер, коли Ісус істинним світлом розсіює пітьму, реакція тих, хто в пітьмі, передбачувана – запеклий опір. Це ми і бачимо.
А ви – чи відчували колись спокусу відкинути світло? Читаючи Івана 8, чи не стаєте ви на бік фарисеїв? Чи не забуваємо ми всі про те, як глибоко проникла в нас пітьма – так глибоко, що ми, покликані бути Божим народом перед світом, для всього світу, перетворюємо покликання на привілей для нас, обраних?