«Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих» (Мт. 18:14).
Господня воля є в тому, щоб усі ми спаслися, щоб у нашому щоденному житті наслідували Ісуса, щоб виконували Його святу і досконалу волю, щоб у теперішню хвилину бачили Його Провидіння і так любили свого ближнього, як Він любить нас. Коли ми надаємо перевагу своїй волі перед Його, ми грішимо і послаблюємо власну волю.
Своїм життям, смертю і воскресінням Ісус заслужив присутність Святого Духа в нас всередині, і через ласку Його Духа ми можемо піднятися над нашою власною волею та бажаннями і жити в Його волі, Його мирі та Його любові.
Отож, маємо два аспекти спасіння – Божий і наш власний.
Воля Божа
- Отець бажає, щоб ми спаслися.
- Ісус заслужив спасіння, проливши Свою дорогоцінну Кров.
- Дух наповняє наші душі благодаттю – дарами та плодами, щоб освятити нас.
Наша співпраця
- Ми повинні хотіти спастися і використовувати це бажання, виконуючи волю Отця.
- Ми повинні використовувати плоди відкуплення через жаль за гріхи, приймання Євхаристії, Хрещення, Сповідь, Миропомазання та інші Таїнства так, як того вимагає наш стан у житті.
- Ми повинні довіряти Церкві, зростати у вірі, надії та любові, змінювати своє життя та проголошувати Ісуса як Господа, проживаючи свято своє життя.
Бог бажає, щоб кожен із нас був спасенний, але поки ми не приймемо це спасіння через покірне покаяння та вірність Божій волі, ми не зможемо отримати спасіння.
Непрощений гріх, про який говорив Ісус, є відмовою визнати свою вину перед Богом. Бог не може пробачити грішникові, який не визнає свого гріха. Існує дві протилежні волі – Бог потребує каяття, щоби мати можливість пробачити, у той час, коли грішник відмовляється будь-що визнавати, щоб бути прощеним. Виникає духовний затор, який може закінчитись тим, що душа навіки буде відкинена Богом.
Багато людей вірять, що визнати Ісуса Спасителем цілком достатньо для того, щоб спастися, проте Ісус запевняє нас, що це не так.
«Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт. 7:21).
Тут ми зустрічаємося з умовою, яка додається до спасіння, і цією умовою є виконувати волю Отця.
Коли Він кличе нас, у цій волі ми повинні знаходити безпеку, бо Ісус нагадує нам, що «хто витерпить аж до кінця, той буде спасений» (Мт. 10:22). Ми не повинні бути зухвалими щодо спасіння. Ми не повинні відкладати переміну життя на завтра чи на старість, оскільки завтра може не настати. Ісус помер за наші гріхи, але ця смерть не дала нам право чинити гріх. Своєю смертю Ісус заслужив присутність Свого Духа в наших душах. Це перебування творить із нас храм Бога. Де б ми не ходили, ми носимо Його Божественну присутність у собі. Святий Павло сказав до коринтян:
«Випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе. Хіба ви не знаєте самих себе, що Ісус Христос у вас? Хіба тільки, що ви не такі, якими мали б бути» (2Кор. 13:5).
Гріх оскверняє храм наших душ: він робить його «кублом злодіїв». Продовжувати жити грішним життям і при цьому визнавати Ісуса Господом Богом – це лицемірство, бо Ісус не є Господом храму, через двері якого проходить зло, – це богохульство. Божа благодать найкраще проявляється в слабості, тому нам ніколи не треба боятися своєї слабкості. Ці слабкості фактично визначатимуть, яким чином ми будемо прославляти Господа цілу вічність. Коли ми перемагаємо всі ті якості та риси, які не є христеподібні, тоді ми стаємо більш схожими на Ісуса. Це процес святості: постійне зростання через швидке, покірне каяття. Справжній християнин має моральну впевненість у тому, що Боже милосердя завжди буде спрямоване до нього. Він усвідомлює, що Господь є його Батьком і, як люблячий Батько, Він зробить усе можливе для того, щоб забезпечити місце Свого сина у Своєму Царстві. Невизначеність щодо спасіння не може бути з боку Бога, а тільки з боку створіння.
Ми повинні мати безмежну надію на Боже милосердя щодо нас і покірну настанову серця, що для нас самих є розсудливо обачним. Самопізнання змушує нас усвідомити, що необхідно бути пильними, і святий Петро попереджає нас:
«Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1Пет. 5:8).
Петро з власного досвіду знав, що навіть після того, як він власними устами визнав Ісуса Сином Божим, був поряд із Ним і отримав ключі від Царства Божого, можна було сильно впасти. Якби не його любляче серце, яке розкаялося, Петро міг би закінчити так, як Юда.
Повсюди в Писанні бачимо святе, розсудливе застереження, підкріплене довірою до Бога як милосердного Отця. Бог і душа співпрацюють разом і стають єдиним цілим у серці та думках.
Вірити в те, що людина може продовжувати жити грішним життям і все ж таки спастися через нещире удавання, – це обман. Ісус застерігав нас, кажучи:
«Постане багато фальшивих пророків, і зведуть багатьох… А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!» (Мт. 24:11,13).
У цих словах ми бачимо необхідність не поступатися фальшивим пророкам сьогодення і обіцянкам спасіння наприкінці життя.
Слово «спасіння» означає «спастися від чогось, звільнитися від чогось». Це те, що Ісус заслужив для нас Своєю смертю і воскресінням. Сила Його Духа наділила нас ласкою протистояти нападам ворога, підійматися над нашими земними бажаннями та долати наші слабкості. Ісус примирив нас із Отцем. Ми прощений народ – народ, який належить своєму Богові у відносинах «батько-син».
Його дім є нашим домом, Його любов є нашою любов’ю, Його милосердя є нашим милосердям. Все, ким Він є за Своєю природою, Він дає нам через благодать. Це піднімає нас високо над усім, що ми мали до відкуплення, бо зараз ми є спадкоємцями Царства, синами Бога, дітьми Отця.
Все це є спасінням тут і тепер. Воно сягає найвищої точки в нашому входженні до Царства Божого, щоб бути назавжди щасливими з Трійцею. Спасіння – це зростаючий досвід, постійна зміна ставлення, думок, цілей та бажань, усвідомлення невидимих реальностей, життя віри в Його обіцянки, надії на Його милосердя і любові до нашого ближнього.
Спасіння – це не квиток на небеса, який використовують при смерті. Душа не може прожити життя далеко від Бога, бути чужою Його Духові, а потім зненацька потрапити в руки Бога через віру, що не породжує плоду. Передсмертні навернення можливі, але відкладати християнське життя «на потім» – це надто зухвало.
Важливою є кожна хвилина життя, і ми бачимо, що Павло використовує кожну можливість, щоб помножити благодать і запевнити собі спасіння. Одного разу йому розповіли про людину, яка ширила Добру Новину з егоїстичних намірів. Павло зреагував на цю скаргу з покірною терпеливістю. Він відповів, що щасливий чути, що Христос проповідується, незважаючи на мотив, бо «знаю, що це буде мені на спасіння через вашу молитву й допомогу Духа Ісуса Христа» (Флп. 1:19). Для Павла спасіння було зміною життя, і ця зміна продовжувалася і зростала кожної хвилини його життя.