Ісус – «пророк»
Слово «пророк» слід розуміти не в поширеному сьогодні значенні «провидця», який передбачає майбутні події, а в старозаповітному біблійному розумінні, де пророк – це той, хто «прорікає», говорить «від Божого імени» і з Його авторитетом про речі, що можуть стосуватися як майбутнього, так і теперішнього часу. Звіщання величних майбутніх подій, пов’язаних зі спасінням, безумовно, було важливим, але передбачення конкретних фактів було другорядним і доволі рідкісним аспектом у проповідях пророків.
Очікування пророка останніх часів базувалося на одному тексті із книги Второзаконня (Втор. 18:18). В останні століття перед приходом Христа увага була зосереджена на постаті Іллі (Мал. 3:23-25; Сир. 48:10), що мав повернутися, аби підготувати останню появу Бога.
Про це вірування свідчать Євангелія (Мт. 11:8-10; 17:10-13), де наведено інтерпретацію Ісуса, що тим есхатологічним пророком був Іван Христитель. Лука виразно називає його «пророком Всевишнього» (Лк. 1:76).
Натомість євангелист Іван наголошує на тому, що Іван Христитель не був ні «пророком», ні Іллею (Ів. 1:19-28). У четвертому Євангелії есхатологічним пророком, незрівнянно вищим від Мойсея, є сам Ісус (Ів. 1:17; 6:32). Він є тим Словом, яким Бог звертається до людини вже більше не через посередників, а власне безпосередньо (пор. Євр. 1:1).
Згаданий текст із книги Второзаконня ще перед категоричними твердженнями послання до Євреїв та Євангелія від Івана був об’єктом роздумів первісної Церкви, про що свідчить книга Дій (Дії 3:22; 7:37). У час земного життя Ісуса багато хто вважатиме Його пророком (пор. Мр. 6:15; Мт. 16:14; 21:11; Ів. 6:14); утім, невдовзі переважить переконання, що Ісус був кимсь більшим від пророка, Він був тим, хто здійснює Божі замисли, що їх звіщали пророки. Термін «пророк» асоціювався з поняттям підготовлення, звіщення, тимчасом як з Ісусом «настало ж виповнення часу» (Гал. 4:4). У цьому світлі стає зрозуміло, чому уникали застосувати цей титул до Ісуса (приміром, Павло ні разу не вживає його у своїх посланнях). Адже Ісус звершував спасіння, а не звіщав його: «Сьогодні збулося Писання…» (Лк. 4:21) – твердить Ісус, прочитавши уривок із книги Ісаї (Іс. 61:1-2), в якому описано місію майбутнього Божого посланця.
Ісус – «Син Давидів»
Найхарактернішим і найпопулярнішим серед сучасників Ісуса месіянським титулом був вислів «Син Давидів». Утім, цей титул був так само й найнебезпечніший, й Ісус доволі байдуже ставився до нього, хоч і не відкидав його. Євангелисти Матвій (Мт. 1:1-17) і Лука (Лк. 3:23-38) намагаються навіть продемонструвати за допомогою родоводів, що Ісус справді походив із царського роду Давида. Так Його називають, наприклад, сліпці, благаючи про оздоровлення (Мт. 9:27 нн; 20:29 нн).
Сперечаючись із книжниками та фарисеями, Ісус заводить їх у глухий кут саме в питанні про походження Месії з роду Давида, даючи їм зрозуміти, що Він не був лише нащадком Давида (Мт. 22:41 нн). Єдиний раз, коли Ісус беззастережно прийняв цей титул, був під час Його «тріюмфального» входу в Єрусалим (Мт. 21:1-11). Але тоді Він скромно їхав верхи на осляті і знав, що це був чисто символічний тріюмф, який жодним способом не торкнувся б установленої земної влади, та що через кілька днів цей миттєвий ентузіязм народу перетвориться на інший крик: «Геть! Розіпни Його!» – вигукуватиме та сама юрба до Пилата.
Очевидно, цей титул вказував на «царську гідність» Месії. Ісус ясно підтвердить цю гідність, стоячи зв’язаним перед Пилатом (Ів. 18:28-38), зазначаючи, однак, що Його влада не є від цього світу в політичному значенні, хоч і здійснюється в цьому світі в серцях Його учнів. Перспектива цілковитого і всеосяжного царювання належить до есхатологічного майбутнього, тобто до кінця історії; про це говорить Павло (1 Кор. 15:28) й зокрема книга Об’явлення, де Ісуса показано як переможця над усіма ворогами Церкви і де щодо Нього вжито титули «Лев, що з племени Юдиного» і «корень Давидів» (Об. 5:5), пов’язані з концепцією царського достоїнства Месії (пор. Бут. 49:9-10; Іс. 11:1).
Ісус – «Отрок Ягве»
Смерть Ісуса, що її зажадав роз’ярілий народ, була вершиною Його духовної місії відкуплення людства. Цю смерть Ісус неодноразово провіщав в останньому періоді Свого прилюдного життя: а) відразу після того, як Петро, говорячи від імени всіх інших учнів, склав визнання віри в Ісуса Месію (Мр. 8:31); б) після переображення та оздоровлення біснуватого епілептика, з якого учні не могли вигнати нечистого духа (Мр. 9:30-32); в) під час останньої подорожі до Єрусалиму (Мр. 10:32-34).
Провіщаючи Свою смерть, Ісус давав зрозуміти, що вона теж – чи, властиво, насамперед вона – належала до Його місії. Її значення і необхідність (пор. «треба…»: Мт. 16:21; Мр. 8:31; Лк. 9:22; 17:25; 24:26) Ісусові довелося пояснювати саме в той момент, коли Його учні сперечалися між собою про право перших місць у царстві, на що Ісус дає їм прекрасний урок смирення: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мр. 10:45).
Установлюючи Євхаристію на останній вечері зі Своїми учнями, Ісус скаже, що Його тіло віддається на смерть за них і що кров Його проливається за них та за багатьох інших на відпущення їхніх гріхів. Служіння Ісуса і Його смерть – як жертва, принесена на відпущення гріхів людства, – надають Йому рис Отрока Ягве, що описаний у книзі Ісаї, зокрема в 53-ій главі.
Мало того, в інтимній атмосфері останньої вечері, виразно цитуючи той текст з Ісаї, Ісус об’являє, що це пророцтво має сповнитися в Ньому аж до кінця: Його навіть зарахують до звичайних злочинців (Іс. 53:12, пор. Лк. 22:37).
Про це призначення Месії цілком забули сучасники Ісуса, напружено очікуючи на вихідця з роду Давидового, що мав заснувати царство добробуту і миру.
Іван Христитель теж назвав Ісуса Агнцем Божим, «що на Себе гріх світу бере» (Ів. 1:29). Покликаючись на ці пророцтва, воскреслий Ісус пояснює еммауським учням, що Месії треба було страждати і так увійти у Свою славу (Лк. 24:25).
Матвій, що завжди ретельно звертає увагу читачів на сповнення в житті Ісуса давніх пророцтв, зауважує, що в Ньому здійснилося не лише останнє пророцтво про «Отрока Ягве» (Іс. 52:13 – 53:12), смерть якого мала стати джерелом життя для всіх народів, а й перше із цих чотирьох пророцтв (Іс. 42:1-4), текст якого він наводить повністю у своєму Євангелії (пор. Мт. 12:18-21). Намагання Ісуса уникати галасливої «реклами» Своєї діяльности, скромність Його мови і поведінки щодо людей нагадують першому євангелистові слова Ісаї, що їх євреї ще перед приходом Ісуса відносили до Месії, Який мав принести всьому світові остаточне Боже об’явлення.
Убоге життя Ісуса, прожите на службі бідним, потребуючим і смиренним, носить на собі печать Отрока Ягве; добродійства, які Він чинить для вбогих і недужих, – це знак, що Він є їхнім Спасителем і що для них настав час спасіння і надії; співчуття до людських недуг символічно провіщає Його вирішальний чин, що визволить людину від кореня всіх її бід – від гріха (Ів. 1:29).
Найвеличніший акт служіння, що його здійснив Ісус, – це Його смерть на хресті. Він умиває Своїм учням ноги (Ів. 13:3-9), виконуючи суто служничу дію, хоч і визнає Своє верховенство над ними, верховенство «Учителя і Господа» (Ів. 13:13-16). Адже насправді Він сповнює для них служіння, яке абсолютно необхідне для них і для всіх інших людей і яке лише Він може здійснити. «Я серед вас, як службовець», – каже Ісус (Лк. 22:27). Відповідно, єдиним сенсом будь-якого верховенства між Його вірними, тобто в Церкві, має бути більше служіння братам.