Отож, щасливі, ми прибули до Богемії. Зустрівши нас, гостинні Костомлатські надали нам можливість відпочити душею й тілом, у чому ми з сестрою мали велику потребу. Готуючись до цієї зустрічі зі справжніми віруючими, ми майже чотири місяці долали різні перешкоди. Однак незабаром тут, у Богемії, виникли нові труднощі – це були мої сумніви і внутрішня боротьба.
До чудового ймення Ісуса Христа, яке стало для нас дуже дороге після тієї газети, Костомлатські ставилися з дуже великою любов’ю. Вони уособлювали тих людей, які заради Ісуса облишили усе марнославне й пішли за Ним. Ісус Христос був для них вічним і близьким Спасителем і Богом, перед обличчям Якого вони постійно перебували.
На їхні збори приходили також дві віруючі дівчини, в яких я спостерегла щиру любов до Господа. Одна з них була серйозно хвора, жила на кошти, які заробляла рукоділлям, друга була майже сліпа. Вони разом зі своєю старою матір’ю мешкали в одній крихітній кімнаті. Наші нові знайомі були дуже бідними, проте дуже щасливими. Раніше сестри були католичками, та нещодавно покаялися й пішли за Ісусом.
Невдовзі я спостерегла, що ці учениці Христа володіли чимось таким, чого я не мала. Йшлося не про знання Слова Божого (я була досить начитана в цій галузі). Висока душевна шляхетність сяяла на їхніх обличчях, залишаючи в тіні усі їхні тілесні немочі. Я дуже швидко зрозуміла, що мені бракує в серці того миру, який мали вони, бо вони були омиті кров’ю Агнця. Як боляче було мені усвідомлювати, що я перебуваю значно нижче за цих двох сестер! Я визнавала Костомлатських високодуховними людьми, однак вважала, що вони – це дуже рідкий виняток. І от переді мною ці прості дівчата – а я нижча за них! Жахлива думка: Бог любить їх більше, вони Йому ближчі! І це попри все моє благочестиве виховання як пасторської доньки та моє бездоганне життя! Саме тому під час зібрань Слово Боже, немов обопільно гострий меч, пронизувало моє серце. Важко переказати, як моя бідолашна душа страждала в цій борні!
Якось наші господарі разом із моєю сестрою Марією вирушили на прогулянку. Я залишилася вдома сама. Ніщо тепер не тішило мене. «Навіщо я сюди приїхала? – думала я. – Геть від цих людей, які вихваляються своїм примиренням із Богом, прощенням гріхів, наче Ісус знає тільки їх, наче лише вони Божі діти. Поїду звідси, взавтра ж поїду додому!» Але внутрішній голос казав мені: «Навіть якщо ти втечеш на край світу, нещастя, яке в твоєму серці, буде з тобою».
І от я зі скорботним серцем впала на коліна та зі сльозами закликала Господа. Увечері, залишившись наодинці з Марією, я відкрила їй свої почуття, і ми обидві тієї ночі, після тривалих та гарячих молитов перед розп’яттям, отримали мир із Богом біля ніг Ісуса Христа.
Вранці ми радісно засвідчили нашим господарям, що тепер ми – діти Божі. Уведені в оману нашим благочестям, вони не хотіли вірити, що ми досі не мали примирення з Богом через Ісуса Христа. Та, незважаючи на це, брат Костомлатський цією новиною був розчулений до сліз. Стан своєї душі в ту мить я могла б передати словами з Євангелія від Матвія про те, як нечистий дух вийшов із серця людини, але «дім» його, підметений та прибраний, залишився незайнятий[1]. Так, гріхи було прощено, серце омите та прикрашене пальмовим гіллям[2]. Однак це серце залишалося порожнім, оскільки Ісус ще й досі не поселився в ньому. Якби я в такому душевному стані повернулася б додому і якась провина позбавила мене впевненості в прощенні гріхів, я стала б найнещаснішою людиною в світі. Але – алілуя! – не вівця шукає пастиря, а Пастир шукає «вівцю» і знаходить її[3].
[1] Див. Матвія 12:43,44.
[2] У Біблії пальма символізує праведність (див. Псалом 92:13).
[3] Див. Луки 15:1-7.