Уявіть собі на мить, як би на світі було гарно й добре, коли б люди собі завжди тільки добра зичили? Собі й один одному? Якби не було заздрости, суперечок, інтриг та ненависти? Скажете: “Це би був рай на землі”. Але водночас, вповні усвідомлюючи реальність, скажемо: “На цьому світі цього не дочекаємось”. У цій фразі чується велике скорення, яке не зовсім тут доречне. Адже ми не покликані до такого примирення, але до будування Божого Царства вже тут, на землі, що і виявляється якраз у таких рисах, відсутність яких так болісно відчуваємо.
Якщо ми через хрещення покликані до цього прекрасного завдання, то не повинні від нього втікати, бо це, мовляв, понад наші сили. Адже Господь стоїть біля нас.
Ми – християни. Носимо на собі ім’я Христове. Християнин – це той, хто має звіщати Христа світові, хто має розносити і роздавати Його любов. Нічого не повинен мати, тільки любов… Це таке просте, та водночас видається складним і важким. Любов має багато відтінків та різновидів. Спробуймо, отже, сьогодні відкрити своє серце для одного з її різновидів – для доброзичливости.
Доброзичливість виростає з любови. Доброзичливість означає усвідомити собі, що Бог дає Свою любов кожному. Немає людини, яка б не була обдарована. Доброзичливість означає дякувати Богові за всі добра – не тільки за ті, які дістаються нам, але й за ті, які дісталися нашим найближчим, сусідам та приятелям… Засвоїти собі таку доброзичливість означає віддзеркалювати у своєму середовищі силу Божої любови, яка нищить і обеззброює негативи людського суспільства.
* * *
Погляньте, як Євангелисти описують діяння Ісуса Христа. Спілкувався з явними грішниками, а не засуджував їх. Кожного намагався притягнути до Себе з любов’ю та розумінням. Навіть фарисеїв не відганяв від Себе, хоч картав їх через запеклість їхнього серця. Погляньте, як від Нього навчився апостол Петро. Коли після Зіслання Святого Духа проповідував тим, які зібралися, вказав вину своїх слухачів у Христовому розп’ятті. Але відразу почав говорити про покаяння, про прощення та про Божу милість. Рішуче їм твердив: Бо для вас ця обітниця (Дії 2:39). Не засуджував, але давав надію…
Можна переглянути усю історію Церкви і в кожній епосі знайти способи наслідування цього прикладу нашого Спасителя. І завжди це приносило прекрасні плоди. Сьогодні наша черга, наш час, щоб через доброзичливість принести мир цьому світу, мир, в якому можна наслідувати Христа.
Томас Мертон у своїй книзі “Гора семи ступенів” згадує родину, в якої побував одного разу під час канікул. Звернув увагу на їхню доброзичливість та уважність. Які були врівноважені! А які притім прості!
“Кожен їх поважав, – каже Мертон. – Були святі тим, що провадили звичайне життя надприродним способом. Були освячені прихованістю свого життя, звичайною спритністю, щоденною працею. Але все це було благодаттю з’єднаною з Богом у вірі та любові. Бути в них – це був для мене скарб. Цих хвилин ніколи не забуду. Ні до чого мене не змушували, і тому я їх любив. Ходив я там часто лісами з хлопцем – родичем тієї родини. Я непомітно випустив з уст якесь словечко, не цілком пристойне. Хлопчина спитав мене, де я звик так розмовляти. Я відчув себе засоромленим – але подобалося мені те, з якою привітністю висловив свою думку, і мені видалось, що відразу про це забув…
Відвідини цієї родини – це була для мене благодать! Я пізнав джерело їхнього врівноваженого життя. – Були віруючі. Ми тільки один раз говорили про релігію. Я щось заперечив. Вони не наполягали на своєму. Я хотів, щоб мені доказували, – але вони знехтували цим. Було для мене неприємно, приголомшливо і принижуюче відчувати їхній спокій, тихість і силу. Як тихо стояли супроти мене з невимовленим звинуваченням, що я позбавлений віри, що не пізнав у житті суттєвого. Мені видавалось, що кожну дискусію вважали тільки за марнування часу, за порожні слова, за нагоду, щоб виносити себе. Не дали мені нагоди дискувати. Залишили мене в сумнівах. Мене це згризало! Ніколи я не зустрічав людей, для яких би віра була в житті такою важливою! І як мене любили! Скільки завдячую цим знаменитим людям?”
Ось як глибоко торкнулося душі того чоловіка християнське життя однієї родини. Хай це буде для нас заохоченням до такого ж мужнього особистого духовного життя, бо з нього виростають численні різновиди і відтінки Божої любови, яку несемо в навколишній світ. А любов ніколи не залишиться без відгуку, бо для неї характерні мир та смиренність. Амінь.