1 НА СЛУЖБІ ВЛАСНОГО “Я”

Світ недостойний жодної людської думки, тому що вона належить Господу; таким чином, кожну думку, що не стосується Бога, викрадаємо в Нього.

Св. Іван від Хреста, вчитель Церкви. Поради і вказівки, II, 37

Питання про те, у чому або на кого покладаєш свою надію, на що або на кого розраховуєш, ведуть до відкриття проблеми опор.

Пошук опор[1] – один із головних двигунів нашої діяльности. Ця тенденція настільки інтенсивна, що її можна назвати жадобою опор. Неможливо від неї звільнитися, тому що брак опор породжує непевність, острах, відчуття загрози, а необхідність безпеки є однією з найсильніших людських потреб.

Власне тому людина так інтенсивно шукає опор у матеріяльній сфері, покладає надію на різні форми багатства: речі і гроші, заощадження та професійні успіхи. Проте для багатьох найважливішими є психічні опори, які знаходимо в инших людях, і це тому, що саме з ними пов’язуємо нашу надію, на них розраховуємо.

Чи те, чого так сильно прагнемо й шукаємо, не є по суті ілюзією? Може, гарячково шукаючи опор, переслідуємо лише міражі, наражаючись при цьому на небезпеку поранитися і розчаруватися та водночас унеможливлюємо для себе поєднання з Богом.

Людська схильність до побудови ілюзорних опор доволі вражаюча… Нам потрібно небагато, щоби створити чергове власне бачення світу, яке мають підтвердити наші плани і концепції.

Проте здається, що ми взагалі не здатні існувати без ілюзорних опор. Людина малої віри без них не може жити, бо не вірить, що Господь любить її разом із її нужденністю, і тому не спроможна винести правди – ні про себе, ні про довколишній світ.

*

Людина – це істота, яка жадає ілюзій для свого неспокійного серця: постійно хоче спиратися на те, що, на її думку, вимірне й конкретне; докладає зусиль для створення матеріяльної системи забезпечень. Шукає також схвалення, успіхів та експансії своїх можливостей, а наостанок усе ж прагне завдяки їм підтвердити власне “я”, піднімаючи його таким чином на п’єдестал і підносячи до рангу божества, котре вимагає слави і служіння.

Привласнені досягнення

Теоретично ми погоджуємося, що все залежить від Бога, проте на практиці повністю про це забуваємо. Допіру у світлі віри можемо побачити, що опертя на гроші, речі, економічні права, на добре здоров’я і власні можливості тощо стає ілюзорним, якщо забуваємо, що вони слугують Господеві і є Божими дарами, котрими маємо користуватися згідно з намірами Творця.

Зароблені працею гроші завжди створюють більшу чи меншу ілюзію безпеки. Все, що необхідно для життя, можна врешті-решт купити. Легко виникає переконання: що більше людина заробляє, то краще забезпечена. Господь прагне, щоби ми вчилися мислити категоріями віри, тому раніше чи пізніше може засвідчити сумнівність нашого відчуття безпеки і власної вартости, пов’язане з професійною працею і заробленими завдяки їй грошима.

Досягнення на роботі зазвичай приписуємо власній компетенції і здібностям. Чи колись ми задумувалися, що всіма своїми успіхами завдячуємо Божому милосердю, що це Ісус Христос через Свою безкорисну благодать є автором усіх наших звершень?

Труднощі, що стають допомогою

Наскільки довго нам усе вдається, настільки довго живемо в ілюзії щодо власних можливостей. Коли Господь Бог почне піддавати їх сумнівам, на роботі можуть з’явитися проблеми, спричинені, наприклад, зниженням інтелектуальних можливостей або негараздами зі здоров’ям. Тоді виникає відчуття, що все на роботі починає “валитися”. Але що більше руйнуються людські опори, то зростає шанс, що почнемо инакше думати про світ, що врешті з’являться думки в категоріях віри.

Мета цих досвідчень – відучити нас черпати відчуття безпеки в роботі й грошах, які завдяки їй заробляємо. Ставлячи під сумнів наші можливості, Господь прагне нам показати, що, не відмовляючись від власних зусиль, ми повинні насамперед розраховувати на Нього.

Найважливішим є те, щоб на всі ці досвідчення ми дивилися у світлі віри і бачили в них не труднощі, а полегшення, які підштовхують нас в обійми Христа і діють так, що звертаємося до Нього із проханням про допомогу. А тоді наш Господь може втрутитися і розлити Свою благодать, із якої народжується добро, яке без цих болісних досвідчень ніколи б не виникло. Тоді ефект нашої праці незмірно кращий, ніж ми могли б осягнути, спираючись тільки на власні сили і працюючи у світлі ілюзорного відчуття своїх можливостей. Тільки так ми пізнаємо, що це є дарована благодать, чудо Божого милосердя, а не наша заслуга.

Що менше у фаховій праці розраховуємо на себе, то більшим є шанс на втручання Бога в наше життя – шанс, щоби Він зміг нашими долонями виконувати те, що сам захоче.


[1] Вираз “пошук опор” тут використано в значенні нашого ставлення до речей або осіб, яке передбачає меншою чи більшою мірою розрахунок на цю річ чи особу, а також шукання в них сенсу або окресленої вартости. Це стосується як матеріяльної, так і психічної й духовної сфер.

Попередній запис

Передмова

Наступний запис

Для власної слави