1 ІЛЮЗОРНІСТЬ ОПОРИ НА ВЛАСНУ ДОСКОНАЛІСТЬ

Старайся, щоби всі речі були нічим для тебе і ти нічим для них.

Св. Іван від Хреста, вчитель Церкви. Поради і вказівки, II, 14

Завдяки дії благодаті, яка очищує, і нашій співпраці з нею опори в матеріяльній і психічній сферах, хоч продовжують існувати, все ж починають втрачати свій магічний блиск, який манить наше користолюбство. Це, однак, ще не означає вивільнення від ілюзорних опор.

Коли Господь, прагнучи привернути нас до Себе, вказує щораз виразніше на вартість духовних дарів, на них переходить центр ваги, а тому вони стають новим предметом наших бажань. Любов до себе живиться всім, що дається, і знов те саме людське користолюбство плекає свої надії в більш витончених сферах ілюзій.

Це може проявлятися в пошукові опори в духовному зростанні, у прагненні одягатися в замасковане фарисейство чи спиратися на духовні дари, відділені від Подателя. Ці духовні опори більш витончені, аніж попередні, але саме через це більш небезпечні. Ось чому потреба посиленої чутливости і щораз глибшого відкриття любови Бога, яка очищує.

*

Для людини, яка пробує жити внутрішнім життям, важливою опорою є духовні цінності. Вона думає, що в перспективі дороги до Бога саме духовні цінності роблять її “кимсь”, що саме вони забезпечують їй “сильну духовну позицію”. Та чи в цьому полягає фактичне просування вперед?

Убога духом людина не має жодних опор, крім Бога. Ілюзорні опори в духовній сфері, які безперестанку генерують нашу любов до себе, унеможливлюють реалізацію Євангельського блаженства, так само і наше поєднання з Богом.

Наш Господь є Богом заздрісним, поєднується з душею відповідно до її очищення від прив’язань або вивільнення місця для Нього.

Дари, які пробуємо привласнити

Одна з наших найпоширеніших опор – добра думка про себе. Кожний хоче вірити в себе і думати про себе якнайкраще, спиратися на позитивне бачення власної особи. Це стосується не тільки фізичного здоров’я, інтелектуальних можливостей чи рис характеру, а й наших духовних цінностей.

Коли Господь наближається, Його світло дозволяє нам виразніше бачити наші вади і недосконалості. Як ми на це реагуємо? Зазвичай дуже хочемо щось поправити або змінити в собі, позбутися вад, щоби стати нарешті “иншими людьми”.

Коли ближче придивитися до цього прагнення змінитись, можемо побачити, що по суті це пошук опори у власній досконалості. Це прагнення здобути і володіти власністю внутрішньої здатності чинити добро, щоби можна було на неї спертися.

Коли мрієш якнайшвидше осягнути досконалість, базовану на ілюзії власними силами “здобути Бога”, тоді ти схожий на заполоненого жадобою багача, який до всього того, чим уже володіє, хотів би додати ще й духовні цінності.

Убогий духом нічого не має і нічим не розпоряджається. Він також не володіє досконалістю, ні жодними достоїнствами. Прагнення стати убогим духом – дорога неустанного відкривання на благодать, піддавання кожної миті Божій дії і покірного визнавання, яке з цього народжується, чинить у нас і через нас сам Бог.

Чи є тут місце для володіння досконалістю, вільного використання будь-яких достоїнств чи вмінь? Постава духовної убогости означає радше прагнення цілком протилежне – щоб Ісус вільно послуговувався тобою, щоб міг кожної миті розпоряджатися твоїми душею і тілом.

Така постава оберігає від спокуси привласнити дари, які уділяє нам Господь, і від бажання володіти тим добром, яке Він чинить у нас і через нас. Ця постава вимагає перебувати в убогості стосовно всього, що маємо.

На дорозі духовної убогости можеш стати правдивим християнином, добрим чоловіком, люблячою дружиною, але тільки тоді, коли погодишся на те, що ніколи не будеш господарем потрібних для цього чеснот і внутрішнього стану. Навіть більше, ти повинен погодитися також на такий досвід, який тебе переконуватиме, що сам ти взагалі на цього не здатний. Лише тоді в глибині почуття власної неспроможности зросте в тобі впевненість, що кожного разу, коли віддаєш себе Ісусові і дозволяєш необмежено керувати собою, Він сам у тобі і через тебе буде турботливим батьком родини, вірною дружиною чи добрим християнином. Ця здатність ніколи не стане твоєю власністю, на яку ти зміг би спертися.

Коли на дорозі духовної убогости відродиться в нас бажання володіти здатністю чинити добро власними силами, Бог може вділити нам болючого дару втрати від пов’язаної з цим омани. Як наслідок, пошук ілюзорної опори у володінні будь-якою чеснотою може спричинити втрату цього дару.

Тільки тоді, коли втратимо всі ілюзії про те, що самі собою можемо бути добрими християнами, батьками, подружньою парою, народиться в нас молитва довірливого благання, щоби Господь сам нами керував. Не дивуймося, що в процесі внутрішньої праці бачимо в собі щораз більше зла і відкриваємо щораз повнішу залежність від Бога. Така ситуація схиляє нас до благання про милосердя, завдяки якому може народитися добро – вже не наше, а Христа, Який діє в нас і через нас. Дорога до цього добра провадить через пізнання власного зла і нескінченного Божого милосердя, що безустанно розливається над нами.

Узурпатори чеснот

Навіть віру і надію – чесноти, які нам уділяє Господь, – ми привласнюємо, не бажаючи їх прийняти в покорі. Так, ці безцінні дари стають для нас людською опорою, ілюзією, а значить, перешкодою на шляху до поєднання з Богом.

Прикладом може слугувати переконання, що нас супроводжує довгі роки і з часом міцніє: начебто ми – люди віри, котрі по-справжньому віримо в Господа і у все, що Він об’явив.

Це переконання – створена гордістю доброї думки про себе ілюзія, яка функціонує доти, допоки Бог не захоче нас від неї очистити. Якщо з покорою не почнемо сумніватися в цьому оманливому переконанні і не звернемося до Бога, щоби Він сам вділив нам віри, то ніколи не зможемо у вірі мати опору. Чи може бути опорою ілюзія, фікція, створена нашою власною гордістю?

Господь не хоче, щоб нашою підпорою була гордість володаря віри; хоче лишень, щоби ми вчилися спиратися на самій вірі, адже вона – Його дар, яка дана задарма і яка ніколи не може стати нашою власністю. І хоча ми добре про це знаємо, усе ж, як свині, постійно топчемо перлини віри, відчуваючи себе їхніми господарями і власниками.

Тільки тоді, коли Господь поставить нас перед випробуваннями віри, побачимо всю оманливість переконання у володінні цією чеснотою. З иншого боку, почнемо втрачати опору в повній гордості думці, досі притаманній нам, нібито ми є віруючими людьми.

Подібним є ілюзорне переконання, яке виникає з гордости доброї думки про себе, наче нашою життєвою опорою є довіра Небесному Отцеві. Упродовж довгих років Бог може допускати, щоби ми жили цією ілюзією, основа якої – відчуття довіри та досвід виразної опіки Божого Провидіння. У період очищень і ця ілюзія може викликати сумніви, а тоді побачимо, як багато в нас недовіри до Спасителя.

Брак віри в Божу любов може виявлятися по-різному, залежно від характеру і від перенесених життєвих ран. Одним із них є брак довіри до постійного сповідника. На якомусь етапі внутрішнього життя можемо побачити, що ми не здатні обдаровувати його такою довірою, на яку він заслуговує як особа, через котру діє Христос, Який віддає за нас Своє життя і неустанно спасає.

Коли Господь дозволяє виявити наявне в нас зерно недовіри, Він не хоче нас засмучувати, а скеровує до того, щоб ми з покорою приносили її до стіп Христа. Спираючись на усвідомлення власної нікчемности, вираженій у недовірі до Того, хто вартий найвищої довіри, у поставі цілковитої безпорадности можемо благати Його, щоб захотів із нами поєднатися. Таким чином, наша недовіра може бути по-справжньому переможена, якщо Він сам, поєднуючись із нами, буде жити й довіряти за нас[1].


[1] Вираз “у мені і за мене” треба розуміти в контексті слів Ісуса, адресованих св. Маргариті Марії Алякок, див. припис 14.

Попередній запис

Боже знаряддя, поставлене на нашій дорозі

Наступний запис

Коли хочеш “схопити” дар молитви