Неймовірний відчай охоплює нас, коли, прибувши до чужого міста (у порт, на вокзал чи на летовище), ми виявляємо, що на нас ніхто не зустрічає. І навпаки, коли ми бачимо радісне обличчя, коли нам простягають руки, нас одразу ж охоплює чудесне відчуття втіхи, відсуваючи геть жахливе відчуття, що ми заблукали, загубились. І вже не має значення, що навколо чужі звичаї, чужа мова, велике загадкове місто: нас чудово влаштовує бути чужим для всіх, якщо бодай для когось одного ми є другом.
Втішним є також виявити, що господарі очікують нас. Батьки і діти не мусять багато говорити для цього: достатньо, щоб нас зустріли та виявили певні знаки уваги. Кілька квіток чи художній альбом (адже вони знають наші смаки!) у нашій кімнаті остаточно нас у цьому переконують.
Я хотів би, любий друже, щоб, розпочинаючи молитву, ви завжди мали тверде переконання в тому, що на вас чекають: чекає Отець, чекає Син і Святий Дух, чекає триєдина Родина. Там для вас приготовано місце: пригадайте-бо собі, що сказав Христос: «Йду приготувати місце для вас» (Ів. 14:2). Ви, можливо, закинете мені, що Він мав на увазі небо. Це справді так. Але, власне кажучи, молитва – це і є небо, принаймні те, що є її основною реальністю: присутність Бога, любов Бога, прийняття Бога Його дитиною.
Господь завжди чекає на нас.
Мало того: досить зробити кілька кроків, як Він уже вибігає нам назустріч. Пригадайте собі притчу: «А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його» (Лк. 15:20). І це того сина, який так важко образив свого батька! Проте це не завадило батькові з нетерпінням чекати на нього.