«Павло, волею Божою покликаний за апостола Ісуса Христа, і брат Состен, Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, їхнього і нашого, благодать вам і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа! Я завжди дякую моєму Богові за вас, через Божу благодать, що була вам дана в Христі Ісусі, бо ви всім збагатилися в Ньому, словом усяким і всяким знанням, бо свідоцтво Христове між вами утвердилось, так що не маєте недостачі в жаднім дарі благодаті ви, що очікуєте з’явлення Господа нашого Ісуса Христа. Він вас утвердить до кінця неповинними бути дня Господа нашого Ісуса Христа! Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого.»
Ми дуже довго говорили по телефону, але тільки наприкінці бесіди я зміг зауважити щось не зовсім звичне в голосі моєї співрозмовниці. Це була перша за останні декілька тижнів розмова з однією моєю приятелькою, і, хоча було згадано багато тем, постійно спливало ім’я одного молодого чоловіка. Вона і Джеймс (так звали її друга) обговорювали за вечерею минулого дня новину: Джеймсу незабаром збираються дати підвищення по службі і він працюватиме неподалік від того місця, де вона живе. Вона запитала, чи знаю я когось, з ким він вчився в школі?.. І так далі і так далі. Вона говорила про це дуже палко і схвильовано, і можна було передбачити, чим усе кінчиться… Вже на самому початку їх вчорашньої зустрічі в ній спалахнула надія на те, що Джеймс поставить найголовніше питання, на яке вона давно чекала і до відповіді на яку була готова.
Як ви розумієте, це, звичайно ж, сталося, і вони тепер уже чоловік і дружина. Але мені хотілося б зауважити те, як люди до самозабуття віддаються під час розмови якійсь темі, що максимально хвилює їх, доходячи (іноді це буває явно) майже до стану одержимості. І в дуже короткий час, у розмовах один на один на дружніх зустрічах або по телефону, тобі стає зрозумілим те, що по-справжньому турбує цих людей, чим заповнені їх думки.
Якщо ми доки не зрозуміли, чим був схвильований Павло, що рухало його думками і прагненнями, цей перший уривок одного з найбільш різноманітних з тематики послань, дуже скоро усе нам роз’яснить. Є одне ім’я, яке спливає в тексті постійно, як лейтмотив в опері. І добре було б нам згадати, що є серцевиною, оскільки ми можемо легко прочитати усе послання цілком як благальний трактат, що містить правильне вирішення тих або інших питань, неначе Павла тільки і турбувало те, щоб навести лад в общині.
Але це зовсім не так. Основною метою Павла і в цьому посланні, і в усіх його письмових трудах, і взагалі упродовж усього його життя був Ісус. Ім’я Ісуса з’являється вісім разів у перших дев’яти віршах послання. Павло так багато говорить про Ісуса, бо без Нього апостолові нічого було говорити і нічого для нього не мало б сенсу. І Павло найбільше бажав, щоб коринтяни осягнули необхідність помістити Ісуса в центр свого життя, своїх думок і уявлень. Якби в них це вийшло, то багато проблем, які зачіпаються в різних місцях послання, вирішаться самі собою.
Зокрема, він хоче, щоб вони помістили Ісуса в центр свого розуміння світу та історії. Більшість християн у Коринті до свого навернення до християнства були не благочестивими юдеями, а «невіруючими». Точніше, вони були язичниками, що вірять у різних богів і богинь, але не мають жодного історичного мислення, не сприймають ні життя світу як цілеспрямований процес, ні своє власне життя як частину цього процесу. Знову і знову Павло не вважає зайвим нагадувати своїм адресатам, що вони віднині захоплені в потужний потік любові і сили, що витікає від єдиного істинного Бога, Бога Ізраїлевого, Який відкриває Себе всьому світу через події, пов’язані з життям і долею Його Сина. Саме з цієї причини Ісус і знаходиться в центрі усього.
Слід зауважити, як Павло за допомогою небагатьох рядків майстерно описує ситуацію в християнській общині Коринту, так що той або інший момент її життя тісно переплітається з долею Ісуса. На самому початку послання говориться, що Бог обрав коринтян для здійснення Своїх власних цілей за допомогою Царя Ісуса; така дія Божа в тексті послання передається за допомогою слова «посвячені» (в. 2). У мене немає великої кількості комплектів одягу, але той, що є, призначений для особливо урочистих моментів. Власне, такий одяг і позначається поняттям «святий», з погляду Божого; це слово вказує на те, що святі – це люди, яких Бог обирає для Своїх особливих цілей; більше того, очікується, що такі люди сприяють здійсненню вказаних цілей. Насправді цій темі і присвячена більша частина Першого Послання до Коринтян.
Одночасно з нагадуванням першим читачам послання про їх обрання автор дає їм знати, що вони є частиною великої вселенської сім’ї, що невпинно збільшується, – братами і сестрами для усіх, що «прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа». По суті, покликання цього імені – це єдина ознака приналежності до згаданої сім’ї, хоча як у дні Павлові, так і в наш час люди намагаються ввести якісь додаткові ознаки, що вказують на членство. Ідея прикликання «Його імені» зв’язує, крім того, усю цю вселенську сім’ю з древньою історією Ізраїлю, народу, який «прикликав ім’я Господнє», при цьому тут мався на увазі ГОСПОДЬ, Бог Ізраїлів. Прямо із самого початку Павло показує, про що піде мова: в Ісусі, істинному царі Ізраїлю, істинний правитель світу, єдиний Бог Ізраїлю, явивши Свою особисту присутність у світі, збирає усіх людей в єдину сім’ю. Це настільки важливо для автора і для громад, заснованих за допомогою сповіщення про Ісуса, санкціонованого найвищим Царем, що він намагається міркувати про це різними способами. Іноді, як наприклад, у в. 3, ця концепція перетворюється майже на формулу: у цьому фрагменті Павло молиться про те, щоб його читачам були даровані «благодать… і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа».
Як і в більшості своїх послань, Павло після вітання каже коринтянам про те, що він завжди, згадуючи про них, дякує Богові. У рамках подяки, користуючись моментом, він коротко означає теми, про які міркує в посланні. Звернемо увагу на те, як Павло будує свій виклад – від подій минулого, через опис стану його читачів на даний момент, він переходить до надії, здійснення якої очікується в майбутньому. Ісус у нього стоїть у самому центрі на кожному новому наступному етапі міркування. Бог дає коринтянам Свою «благодать» через Христа Ісуса (в. 4). «Благодать» – це одне з тих небагатьох слів, яке вміщує в себе величезне число сенсів, які всі разом виявляють факт того, що Бог полюбив коринтян і зробив щось грандіозне для них на благо, не дивлячись на те, що вони не зробили нічого такого, щоб заслужити це, більше того – вони виявилися негідними цього.
Результатом дії «благодаті» стало те, що вони збагатилися божественними скарбами (в. 5,6). Вони тепер – община учнів, що нестримно зростають у пізнанні Бога і Його нового життя, здатних навчати один одного і таким чином посилювати і затверджувати месіанське благовістя, проповідане серед них. Відносно «духовних дарів» (особливих здібностей, що отримуються від Бога через Святого Духа для служіння християн один одному способом, недоступним тільки людським силам) у коринтян, що повірили, не було браку. Причому велика кількість дарів породила навіть ряд проблем.
Проте не про проблеми веде мову Павло в даному уривку. Бог призвав коринтян бути Його народом, Бог оснащує їх усім необхідним у сьогоденні. Він, за запевненнями Павла, доведе почату справу до свого завершення в майбутньому. Доля світу і доля християн має певний сценарій, і в кожній його частині Ісус виконує провідну роль. Подібно до того, як всякий бігун на змаганнях прагне здолати дистанцію і виявитися на фініші першим, так і всякий християнин повинен постійно прагнути досягти фінішної прямої, позначеної Богом, чекаючи «з’явлення Господа нашого Ісуса Христа». Тобто повинен прийти День, про який говорилося, хоча трохи інакше, ще в Старому Заповіті як про «День Господній», коли буде розкрита таємнича істина про світ; і ця істина з’явиться в особі Ісуса. От чому основною ознакою або символом приналежності до християнства виступає покликання імені Ісуса і серцем, і вустами, молитва Отцю через Ісуса, любов до Нього, знання про Його відкритість і любов.
Коли дві чи три людини збираються разом для здійснення усього, про що ми щойно сказали, вони мають бути єдиними. Ранньохристиянське поняття для такої форми спілкування – «братерство» або «товариство», і це якраз те, що коринтяни, за словами Павла, вже мають: вони члени такої сім’ї, де отцем є Бог, а Ісус, Його єдинородний Син, – їх старший брат. Таким чином, вступ у посланні сполучає в собі певне розуміння світу (Божого світу, в якому володарює Ісус) і розуміння людини (покликаної залишатися вірною і святою і наділеної від Бога всім необхідним). Також він дає нам і розуміння Павлових цілей (який відчував найвищу відповідальність за християнські громади, про що свідчить усе його служіння), і його вдячність Богові за те, що Він вже зробив, і за те, що продовжуватиме робити до остаточного здійснення усіх своїх задумів. Інакше кажучи, сам факт складання послання є частиною того процесу, під час якого Бог спонукає християн, стоячи твердо на досягнутому в минулому, прямувати вперед і разом з Богом творити досконале майбутнє. У силах Бог дати і нам усе, що треба для участі в цьому великому процесі.