1 Коринтян 9:24-27 – Християнин як «атлет»

«Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен змагун від усього стримується; вони ж щоб тлінний прийняти вінок, але ми щоб нетлінний. Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи. Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним»

Учора увечері в теленовинах я дивився репортаж, який був би дуже забавним, якби не був за своєю суттю таким огидним. У сьогоднішніх людей традиційний спорт починає вже викликати нудьгу; і от комусь на думку спала «чудова» ідея переконувати (ймовірно, за високу платню) різних у недалекому минулому популярних людей або людей з гучною поганою репутацією, щоб вони сходилися на боксерському рингу і били один одного. Спочатку на ринг вийшли два чоловіка, які були професійними спортсменами, але вже давно не брали участь у серйозних змаганнях. Потім у двобої зійшлися дві жінки, які кілька разів з’являлися в новинах у зв’язку з якимись скандалами, де обидві показали себе з дуже непривабливого боку. Від них улаштовувачі усього цього неподобства, природно, не могли дочекатися скількись пристойного боксування; жінки просто бігали по рингу, іноді сходячись і незграбно завдаючи один одному ударів (втім, не особливо сильно), і це виглядало надзвичайно безглуздо, як циркова вистава. Чоловічий бокс завжди виглядає досить потворно і пов’язаний з крайньою жорстокістю. Але жіночий бокс здається мені чимось абсолютно огидним. Коли дві жінки б’ються в поєдинку тільки для того, щоб таким шляхом черговий раз стати сумнівно відомими і щоб про них згадали в новинах, – усе це явно зводить ці заходи до того рівня… на якому вони знаходилося в Павлові дні.

Звичайно, у світі, де жив Павло, було багато справжніх серйозних атлетів[1]. Люди ходили в спортивні зали відпрацьовувати техніку бою, розвивали різні фізичні навички, щоб потім виступити на змаганнях і, якщо удача посміхнеться їм, перемогти. Але також добре в цьому світі була поставлена індустрія низькопробних видовищних розваг, що включали бої із справжньою зброєю, які супроводжувалися або серйозними пораненнями, або вбивством суперника. Частково це було поєдинки і групові бої між людьми; частково ж – сутички людей і звірів. Іноді серед цих людей попадалися відверті рецидивісти, і такі бої були свого роду покаранням для них, що одночасно служило і способом розваги натовпу. Чи далеко ми через дві тисячі років пішли від цього?

Таким чином, Павло і його аудиторія добре розуміли відмінність між тими, хто виступав у змаганнях, у даному випадку з кулачного бою, з професійних інтересів, і тими, хто бився в поєдинках, вимушений обставинами свого незавидного становища. Якраз образ атлета він використовує в посланні у в. 26, кажучи про бійця, який намагається завдавати ударів, але ни один з них не має ніякого ефекту в бою із супротивником. Ні, каже апостол, тренування з вдосконалення християнського життя вимагають докладання серйозних моральних зусиль. І він хоче навчити своїх підопічних, як організовувати ці тренування, які до того ж на відміну від тренувань атлетів не мають якоїсь обмеженої мети, – просто вийти на арену, перемогти супротивника і заспокоїтися.

Головне в усіх вправах, щоб привести в повну покору своє тіло, «поневолити» його (в. 27). До цього і спрямована уся аргументація фрагмента. Різні види «свободи» і «прав», які служили приводом для надмірної гордості деяким коринтським християнам і які були такі бажані для них, повинні поступитися місцем цілям поширення Благої звістки. Це, звичайно ж, значить, що багато тілесних прагнень, які в них є право (теоретично) задовольняти, а також все те, що дозволяє їм робити їх «свобода», – ці прагнення мають бути приборкані.

Такі вимоги, як ми можемо припустити, навряд чи були популярні в Коринті, як не популярні і сьогодні. Історія західної культури досі розуміється як історія звитяжної боротьби за «свободи», і якісь спроби говорити про утримання, самовідкидання і необхідність відмови від власних «прав» у галасливій манері проголошуються як повернення до «темних віків» Середньовіччя (при цьому багато крикунів не мають більш менш ясного уявлення про цей історичний період). Складність теми, яку Павло намагається роз’яснити як тут, так і в наступному розділі, може багато в чому пояснити, чому йому знадобилося на це стільки місця в посланні; але в цьому фрагменті основне, на чому він наполягає категорично і виражає це у вигляді жорсткої вимоги: заради Благої звістки ви повинні відмовитися від деяких своїх «прав» і «свобод», навіть якщо для цього знадобиться серйозно вправлятися, подібно до того, як роблять це спортсмени. Павлу абсолютно не хочеться, щоб він сам або церква були схожі на людей, які, знаходячись на боксерському рингу, незграбно і невміло махали руками, без якогось відчутного результату. Дуже схоже на стан нашого сьогоднішнього християнства, а про таку небезпеку попереджав, виявляється, ще Павло: часто люди дуже багато метушаться, здійснюючи якісь проекти, але і пальцем не хочуть поворухнути, щоб докласти скількись значні моральні (чи, де треба, інтелектуальні) зусилля, завдяки яким Блага звістка по-справжньому могла б діяти і в їх житті і впливати на життя світу.

Другий образ зі сфери спорту в цьому фрагменті (в. 24) посилює цю думку. Немає жодного сенсу брати участь у змаганнях з бігу, якщо ви не зробите все, що від вас залежить, для перемоги. Але ті, хто перемагає, каже Павло, отримують лише вінок, що незабаром висихає і розсипається! Порівняйте з цим той вінок, який ви отримаєте, якщо займатиметеся по-справжньому вартісними тренуваннями, вправляючись у християнській стриманості і твердості, не піддаючись згубній дії язичницького оточення. Тут ми можемо побачити, як за усією довгою низкою Павлових аргументів починає бути видимою основна тема усього послання, яка опиниться в центрі уваги тільки в розділі 15: атлети-бігуни, каже він, тренуються для того, щоб отримати вінок тлінний, але ми вправляємося в стриманості для того, щоб отримати вінок нетлінний. Він кидає свій погляд ні на що інше, як на оновлення усього творіння, коли буде здолана і знищена сама смерть. Виходить, що християни закликаються жити вже зараз у цьому світі, чітко усвідомлюючи, що вони стануть спадкоємцями того, що не руйнується – нового невмирущого тіла, коли Бог цілком відновить цей світ.

Якби ми прочитали наш фрагмент у відриві від усього іншого послання, то могли б подумати, що Павло займає украй негативну позицію стосовно тіла, вважаючи його злом, або навіть того більше, що Бог не створював цього тіла. У деяких англійських перекладах Біблії у в. 27 можна прочитати, що Павло нібито пише про «покарання», або «катування» тіла. Проте слово, яке перекладається там, як «покарати» або «завдавати біль», передається в ряді інших перекладів як просто «грубо поводитися»; це цілком відповідає порівнянню із спортивною боротьбою, чому в цьому місці не можна розуміти це «завдавати біль» в скількись прямому сенсі. А з іншого тексту послання ми дізнаємося, що Павло в жодному разі не вважав, що тіло є злом, проте ця ідея вже стала популярною через декілька десятиліть після нього. Але суть його міркувань не в тому, щоб позбутися тіла, а в тому, щоб прославляти Бога в самому тілі (6:20) і готувати його стати тим, чим воно має стати – перебувати в єдності з Господом і в стані воскресіння (6:13-14; 15:35-49). Але щоб цього досягти, зовсім недостатньо міркувань про «права» і «свободи». Уся суть полягає якраз у тому, що християнин досить часто зобов’язаний забувати про свої передбачувані «права» і «свободи» з метою стати таким, яким його хоче бачити Бог.


[1] «Атлетами» у Римській імперії за Павлових часів називали переважно кулачних бійців. – Прим. пер.

Попередній запис

1 Коринтян 9:19-23 – Свобода апостола – поневолення себе кожному

Наступний запис

1 Коринтян 10:1-5 – Перший Вихід