1 ОМАНЛИВЕ СВІТЛО ЛЮДСЬКОЇ ЛЮБОВИ

О, так би хотіла бути багатою, володіти! Але мати таку опору – мов спертися на розпечене залізо! Після цього завжди залишається рубець!

Отож не треба ні на що спиратися, навіть на те, що сприяє благочестю. Нічого – така є правда. Не мати прагнень, не очікувати радощів. Яким тоді можна бути щасливим!

Св. Тереза з Лізьє.

Чи людина – істота, яка постійно будує ілюзії, які, здавалося б, дають їй змогу жити, – ніколи не знайде справжньої опори? Віра нам говорить, що єдина опора – Бог. Перед тим, як людське серце знайде опору виключно в Ньому, воно мусить досвідчити страждань, пов’язаних із руйнуванням ілюзій, і розпочати працю щодо уникнення людських опор. Дозволити Христові притулити нас до Себе і стати для нас усім – мета нашого життя.

*

Усе своє життя людина шукає любови. Фальшива любов так схожа на ту, правдиву, що легко помилитися. Коли розвіюються ілюзії фальшивої любови, людина залишається глибоко зраненою, наповненою гіркотою.

Гіркота й ілюзії

Свята Тереза від Дитятка Ісус в описі свого життя засвідчує глибоку проникливість, коли говорить про наслідки занурення в полум’я фальшивої любови.

“Як же дякую Ісусові, що дав мені відчути тільки «гіркоту земної приязні». З таким серцем, як моє, мене легко можна ошукати, підрізати мені крила, а як тоді змогла би «полетіти і відпочити»? Чи може серце, віддане любові створінь, з’єднатися в любові з Богом?.. […] Бачила так багато душ, обманутих цим фальшивим світлом, душ, які літають, мов бідні метелики, припалюючи собі крильця. Потім повертаються до справжнього і лагідного світла любови, яке відтворювало їм крильця – більш сяючі і легкі, щоби могли злетіти до Ісуса, до того Божого вогню, «який палає, але не випалює». Ах, відчуваю, Ісус знав, що я занадто слабка, щоб допускати до мене спокуси; може, оманливе світло спалило б мене цілковито, коли б його помітила…”[1]

А ми так сильно прагнемо бути прийнятими і зрозумілими иншими людьми. Нагадуємо нічних метеликів, які летять наосліп до оманливого вогню фальшивої любови. Саме з цього виникає більшість наших життєвих драм.

Той, хто, як нічний метелик, горнеться до вогню людської любови, хто, шукаючи в ньому опори, навпаки жебрає цього вогню, отримує те, що дає світ і що завжди буде лише сурогатом любови, яку насправді очікує людське серце. Така людина змушена буде відійти від вогню, який не може її наповнити правдивим щастям, з підпаленими крилами і випаленою душею, у котрій знищено місце, призначене для Бога. Творець не може з’єднатися з душею, в якій царює людина.

Претензії до людей

У наших стосунках із людьми чітко простежується природна тенденція очікувати взаємність у відповідь на зроблене їм добро.

Пошук опори в людській взаємності – це гонитва за міражем, а тому не може бути результативним засобом, що зарадить нашим потребам і журбі. Раніше чи пізніше побачимо, що він дає тільки миттєве полегшення, а часом може обернутися на таку собі отруту, бо не в силі розв’язати наші проблеми.

Коли комусь допомагаємо або робимо послугу, розраховуємо на взаємне вирішення своїх проблем, навіть самопожертву. Цього очікуємо від чоловіка чи жінки, дітей, родини, друзів чи співробітників, забуваючи при цьому, що насправді не ми самі, а Господь через нас допомагає иншим людям. Кожен із нас є тільки знаряддям у руках Творця, і передусім Йому належить людська вдячність. Звичайно, це не означає, що не треба дякувати тим, хто був для нас добрим. Вдячність важлива і потрібна, але вона належить насамперед Богові, а вже потім людині.

Наші претензії до людей часто виходять за межі Божих планів і є опорою на те, що було б для нас згубним, руйнівним, дало б катастрофічні наслідки. Якби ми не розраховували на людей, а лише на Бога і Його волю, не мали б претензій до тих, хто не допомагає нам так, як собі бажаємо. Инша людина нам не зможе допомогти, якщо Господь цього не хоче. Очікування такої допомоги є розрахунком на те, чого не існує, опорою на ілюзії.

Тим часом постійно маємо багато прихованих претензій і скарг до осіб, які не виправдовують наших очікувань. Гіркота і відчуття усамітнення, що переповнюють нас, виникають із нездійснених претензій, претензій, які залишаються без відповіді. Часто це стає для нас стражданням, яке свідчить про відсутність у нас постави убогого духом. Тому фальшивою опорою в нашому житті можуть бути не тільки особи, які обдаровують нас допомогою і радістю. Певною мірою заступають нам Господа також і ті, котрі невиправно нас ошукують і на яких, як кажуть, “не можна розраховувати”.

Незважаючи на пов’язане з цим терпіння, ми можемо побачити, якими цінними у світлі віри є такі ситуації. Чи не належало б дякувати Богові за те, що не можемо розраховувати на будь-яку допомогу, даровану нам усупереч Його волі?

Якщо хоча б трішки хочемо практикувати чесноту покори і мати, як говорить св. Іван від Хреста, у погорді самих себе і свої справи[2], ми повинні рішуче боротися з претензіями до людей і з очікуванням на їхню вдячність або взаємність. Не треба розраховувати на те, що хтось близький огорне нас опікою і, коли потребуватимемо, піклуватиметься про нас. Тільки Господь піклуватиметься про нас насправді, бо любить нас. Проте зробить це досконалим із Його погляду способом – із погляду любови. Люблячий Небесний Отець завжди уділить нам того, що для нас найкраще, навіть якщо це буде терпіння, навіть якщо це буде смерть… Адже все, що трапляється в нашому житті, – зустріч із милуючою Присутністю Бога.


[1] Св. Тереза від Дитятка Ісус. Автобіографічний рукопис, Краків 1997, с. 94.

[2] “Мусиш погордити будь-яким володінням і не турбуватися зовсім ні про що: ні про поживу, ні про одяг, ні про жодну створену річ, ні про завтра…” (Духовні перестороги, с. 7).

Попередній запис

5 РОДИНА ЯК ОПОРА

Наступний запис

Отрута ілюзорних опор