«Павло, апостол Христа Ісуса, з волі Бога, Спасителя нашого й Христа Ісуса, надії нашої, до Тимофія, щирого сина за вірою: благодать, милість, мир від Бога Отця і Христа Ісуса, Господа нашого! Як я йшов у Македонію, я тебе вблагав був позостатися в Ефесі, щоб ти декому наказав не навчати іншої науки, і не звертати уваги на вигадки й на родоводи безкраї, що викликують більше сварки, ніж збудування Боже, що в вірі воно. Ціль же наказу любов від чистого серця, і доброго сумління, і нелукавої віри. Дехто в тім прогрішили були та вдалися в пустомовність, вони забажали бути вчителями Закону, та не розуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють.»
Я насилу згадую одну зі своїх перших проповідей.
Я так усе прекрасно собі уявляв. Я знав – або думав, що знаю – що я хочу сказати. Але коли я сів за стіл, щоб згрупувати ідеї, написати і подивитися, як виглядатиме проповідь, ясність швидко зникла. Згадую, як відкрив один з біблійних уривків, який збирався прочитати на тому богослужінні, і, учитавшись у нього, з подивом виявив, що він набагато складніший, ніж я спочатку думав. Пам’ятаю, що намагався пропрацювати текст до дрібниць і в результаті не спланував проповідь від початку до кінця. Мої думки і уява перемикалися то на власні уявлення про те, як віщають великі проповідники, то на біблійний текст, то на ідеї, короткі замітки та ілюстрації в моєму записнику.
На щастя, я точно не пам’ятаю, як відбулася тоді проповідь. Воно і не випадкове. Навіть вийшовши за кафедру, я так і не визначився з метою своєї проповіді. У голові роїлися думки, які я хотів озвучити, а паства, як мені тоді здавалося, чекала почути, але я навряд чи сказав би вам тоді, як, втім, і зараз, навіщо я проповідував. Я потрапив у ситуацію з класичного анекдоту: один студент богословського коледжу представив конспект своєї проповіді директорові коледжу. Тоді як високоповажний професор його швидко переглядав, студент сидів як на голках.
«Годиться?» – запитав студент. – «Годиться на що?» – запитав директор.
Тому, коли я читаю, що Павло каже Тимофію про різні види учительства, я не з чуток знаю, з чим він бореться. Він говорить про те, як по-різному можна учити. Один ходить навколо, збираючи цікаві ідеї та теорії і нескінченно жонглюючи ними, при цьому він не обов’язково ясно розуміє, що вони насправді означають. В іншого є ясна мета, він виключає все, що їй заважає, і йде прямо до суті.
У цьому посланні, як і в Другому посланні до Тимофія і Посланні до Тита, часто говориться про ці два види учительства, і ми побачимо, що Павло повертається до цієї теми, розглядаючи її з різних ракурсів. Усі ці три послання зазвичай називають Пастирськими частково тому, що Павло сам діє як пастир по відношенню до Тимофія і Тита, і частково тому, що він своїм посланням переслідує мету наставити своїх духовних дітей в їх особистому служінні як пастирів і дати рекомендації відносно різних видів церковного служіння, які Тимофій і Тит повинні встановити в різних громадах. Але ці послання можна з не меншим успіхом назвати «посібником для учителя», бо, у цілому, вони присвячені питанню, чому повинен і чому не повинен учити християнський керівник.
Перш ніж йти далі, слід відповісти на питання: а чи впевнені ми в тому, що ці послання належать Павлу? У ранній церкві, мабуть, автор послання був добре відомий. Але за останні двісті років ряд коментаторів виявили декілька фрагментів тексту, де Пастирські послання і по мові, і по духу значно відрізняються від головних послань (Рим., Гал. і т. д.), які безумовно належать Павловому перу. Одні тепер вважають питання закритим: Павло, кажуть вони, не міг написати їх. Для других ця проблема все ще не розв’язана. Треті продовжують наполягати, що послання були написані Павлом. Врешті-решт, у посланнях є присутніми дуже особисті деталі, які було б дивно вигадувати.
Це – складне питання, і жанр цієї книги не припускає усебічний розгляд проблеми. Але нам дійсно треба пам’ятати, що в ту епоху, коли ці послання були написані (приблизно 50-100 рр.), підписувати свій твір чужим ім’ям було звичайною справою. Це не обов’язково означало, що це була підробка (як би ми тепер сказали). Люди могли щиро розділяти переконання людини, ім’я якої вони використовували, і застосовувати їх до нової ситуації. Я не думаю, що це вичерпне пояснення в нашому випадку, але його варто мати на увазі. З іншого боку, ми повинні пам’ятати, що сам Павло – приклад того, як одна і та ж людина може писати в абсолютно різних стилях залежно від ситуації; це видно навіть у посланнях, які безперечно належать йому. Добрий приклад – два його послання до Коринтян. Вони настільки відрізняються одне від другого по стилю і тону, що, якби тільки вони складали літературну спадщину Павла, що дійшла до нас, ми могли б легко уявити, що апостол написав тільки одне з них і хтось ще, мабуть, написав друге. Але абсолютно точно, що він написав обидва. Різниця між Павлом Послання до Римлян і Павлом Пастирських послань не набагато більша, ніж різниця між Павлом Першого і Другого послань до Коринтян. Цілі цієї книги дозволяють мені залишити питання відкритим, але я продовжу заради простоти іменувати автора «Павлом».
У чому ми можемо бути абсолютно упевнені, так це в тому, що «Павло» цих послань так само пристрасно учить істині, як і «Павло» Послання до Римлян та інших послань. І в нас є тут чітке, ясне формулювання мети вчення: не лише передача інформації, але і формування цілого способу життя, який зводиться у вірші 5 до трьох доданків: справжня любов, чиста совість і щира віра.
У наявності два прагнення автора, які є видимими упродовж цих послань. По-перше, Павло бажає, щоб кожен християнин дозволив Євангелію цілком преобразити своє життя так, щоб зовнішні прояви віри відбивали глибоку внутрішню реальність. По-друге, він також хоче, щоб кожен християнин, і особливо наставник у вірі, умів творити общину на взаємній любові і підтримці, а не руйнував її помилковим вченням або неправильною поведінкою. Навіть сьогодні, через дві тисячі років, ми знаємо, як легко зруйнувати побудоване роками. Наскільки ж більш уразливими були маленькі церкви в ту древню епоху, з купкою вірних, яким доводилося стикатися з великими проблемами.
Але, як вказує вітання на початку, громади не залишені битися самостійно. Апостольство Павла вкорінене у велінні Господа до нього, і він запевняє Тимофія в благодаті, милості і мирі Бога. Бог, Якого він закликає, названий «Спасителем» (титул, який часто використовувався в I столітті по відношенню до римського імператора, Кесаря), і Ісус, на Якого апостол сподівається, – Цар, Месія, істинний Бог Всесвіту. Якщо ми це точно знаємо, нам не потрібні учителі, які ходять навколо, сперечаючись про дивні древні перекази або про «родоводи безкраї», подібно до сучасних Павлу юдейських учителів. Також безглузді (див. вірші 6 і 7) спроби людей учити юдейському Закону християнські громади, не відповівши на питання: що це таке і як це застосовувати в житті. Ні, саме євангельське вчення і спосіб життя, який з нього виникає, не можуть бути чимось заплутаним і абстрактним. Вони мають бути змістовними і ясними, такими, щоб новонавернені, яким украй важливо зростати у своїй вірі, змогли вникнути в глибокі і цінні основи, завдяки яким справжнє християнство стоїть у боці від навколишнього світу; інакше живе вчення виявиться похованим під товщею складних і незрозумілих ідей.