1 Тимофія 1:18-20 – Боротьба за віру

«Цього наказа я передаю тобі, сину мій Тимофіє, за тими пророцтвами, що про тебе давніше були, щоб ними провадив ти добру війну, маючи віру та добре сумління, якого дехто відкинулися та й розбилися в вірі. Серед них Гіменей та Олександер, яких я передав сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога.»

У колишні часи навігація кораблів здійснювалася тільки за зірками, а компас був найважливішим предметом на борту. Чи було сонячно, чи падав сніг, вдень чи вночі, чи йшов корабель по курсу чи ухилявся від нього, компас був важливим орієнтиром, який говорив морякам, де вони пливуть. Могли виникнути всякого роду проблеми – наприклад, у хмарну ніч не видно жодних зірок, і вони не могли показати, як далеко північ або південь, – але компас підвести не міг і залишався головним керманичем у подорожі.

Проте, якщо компас забруднився, або в нього приклеїлася стрілка, або він вийшов з ладу через магнітні хвилі, судно було в реальній небезпеці. Уявіть, як бути покинутим на середині океану в маленькому човні, абсолютно не уявляючи, де ви знаходитеся. Однієї думки про це цілком достатньо, щоб ви почали панікувати.

Для багатьох вдумливих авторів стародавнього світу совість у людини була еквівалентом компаса. Дивний, таємничий тихий голос, який каже вам, що добре і що погане, який іноді шепоче, іноді кричить, зрідка зовсім мовчить. Безліч мислителів – і єврейських, і язичницьких – розглядали її як певну форму Божої присутності, яка веде і застерігає людський рід. Звичайно, не в усіх суспільствах деталі різних моральних норм повністю співпадають. Але майже у всіх є одні і ті ж етичні основи (упевненість, що вбивство, злодійство і подібні речі є неправедними речами). Совість може, як це і було, формуватися так чи інакше. Але завжди є голос, який промовляє «так, це правильно» або «ні, ти не повинен цього робити».

Те, що ми знаходимо в Павла, – це первинне християнське уявлення про совість. Павло цілком би погодився із сучасними йому учителями моральності про значення совісті і сказав би, що вона з’явилася тому, що єдиний Бог, Творець, впровадив її в людське серце як маленький, але важливий компас, за яким люди повинні жити, щоб бути угодними Йому. Але Павло перед цим вже ясно показав, що насправді ніхто не може, вживаючи власні жалюгідні зусилля, жити згідно з цим закладеним всередину Божим планом. Більше того, він підкреслив, що для того, щоб належним чином покорятися істинним спонуканням совісті, необхідно прийняти віру і дар нового життя від Бога, які подаються людині дією Духа. Так тільки і можна стати справжньою людиною, здатною відбити в собі образ свого Творця.

Язичницькі учителі моральності могли вказати шлях, але вони не могли реально допомогти людям робити те, що слід. Павлового сучасника Сенеку, одного з найбільших учителів моральності, самого критикували за те, що він був не в змозі відповідати нормам, яким учив інших. І він погоджувався з цим.

Але що, якщо ви повністю перестали слухати вашу совість? Саме це, каже Павло, зробили деякі люди. Він не пояснює, чому вони допустили це; але два імені він згадує: Гіменей та Олександер; один з них, Гіменей, несподівано з’являється знову в 2Тим. 2:17. Там Павло каже, що він і ще одна людина учать, «що воскресіння було вже», іншими словами, що християни вже повністю, в усіх сенсах «повстали з мертвих» і тому, мабуть, їм не треба підкорятися звичайним моральним нормам. Це насправді було відомою особливістю певного типу уявного християнського благочестя: коли люди виявляють, які сильні зміни сила Божа може зробити в їх житті, вони іноді уявляють, що вони вільні від усіх звичайних обмежень, і тому засовують совість чимдалі в комірку і замикають її на замок. Не дивно, що це часто призводило до морального і духовного падіння, оскільки в такому разі люди дають свободу всім інстинктам, які зазвичай контролює совість. Реакція Павла в таких випадках була швидкою і суворою: він їх «передав сатані», щоб навчити їх не говорити і не робити блюзнірські речі. Як у 1Кор. 5, це, здається, означає, що такі люди мають бути виключені з християнської общини, а іншим членам церкви заборонено зустрічатися і їсти з ними за одним столом. Павло розглядав церковне спілкування, передусім, як місце, де сила Божа діє, щоб зціляти, керувати, вести і направляти окремих християн. Тому заборонити людям доступ до цього було рівноцінне відсиланню їх у пітьму зовнішню, у місце, де єдиний духовний вплив, який на них міг бути здійснений, буде з боку «обвинувача», сатани. Мета цього, звичайно, у тому, щоб у таких умовах вони якнайскоріше зрозуміли свою помилку і повернулися із скорботою і покаянням, готові навчитися мудрості. Саме це, ймовірно, сталося в іншій ситуації, як, мабуть, вказує 2Кор. 2. Доручення Павла Тимофію полягає, звичайно, у тому, що він не повинен чинити так, як Гіменей і Олександер; йому треба щосили триматися двох речей: віри і чистого сумління. Віра досягає Бога, Який створив нас і перетворює нас завдяки Ісусу і Духові. Совість, утворена тим же самим Духом, згідно з прикладом і вченням Ісуса, веде вас мінливим і небезпечним життєвим морем. Що особливо часто потрібне в пастирському служінні, так це практичне правило, швидкий і набір певних основ, що легко запам’ятовується і які могли в принципі бути викладені у великих подробицях, але які зайнята повсякденними справами людина може легко згадати в їх початковому вигляді. «Провадь добру війну, маючи віру та добре сумління». Просто, ясно і натхненно.

Попередній запис

1 Тимофія 1:12-17 – Дії рятівної благодаті Божої на прикладі життя Павла

Наступний запис

1 Тимофія 2:1-7 – Перше правило: молитва за мир