«Що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це». Филип’ян 4:8-9
Кожна людина має якесь інтуїтивне уявлення про етику. Нам із дитинства «читають моралі», волаючи до нашого сумління й привчаючи до того, що одні вчинки слід вважати правильними, інші – ні. У казках, фільмах, літературних творах та історичних оповіданнях ми, як правило, намагаємося розділяти персонажів на злих і добрих. У нас закладено прагнення справедливості – якщо не в наших вчинках та діях, то, принаймні, у вчинках та діях, що здійснюються стосовно нас.
Навіть закони суспільства ми нерідко класифікуємо як справедливі чи несправедливі. І законослухняні громадяни однієї країни можуть потрапити під осуд світової спільноти як, наприклад, лідери нацистської Німеччини, які аж ніяк не порушували німецького законодавства. Навіть одностайне рішення демократичної громадськості може бути етично сумнівним, як це було, скажімо, у випадку страти Сократа. Поняття моралі, добра, справедливості знайомі кожному й нерідко ставляться вище над державними законами й культурними традиціями.
Ми постійно намагаємося знайти більш фундаментальне обґрунтування своїм учинкам, аніж просте «так забажалося». Більше того, якщо суспільні події, які ми схвалюємо, не зовсім узгоджуються із загальновизнаними уявленнями добра та милосердя, ми вдаємося до таких евфемізмів як «історична справедливість», «інтернаціональний обов’язок», «політична доцільність», «національне призначення», «вікові прагнення» тощо. Нам чомусь необхідно, щоб будь-які конкретні дії, як масштабні, так і менш значні, співвідносилися з якимись абстрактними вищими принципами.
Проте варто лише поставити питання про походження категорій добра та справедливості, або про критерії відповідності тих чи інших вчинків цим категоріям, людські думки зазвичай розходяться. Зрештою, усі точки зору щодо цього можна розділити на три. Одні стверджуватимуть трансцендентний (надприродний, божественний) характер моралі, інші – її природний характер (етика, мовляв, відображає якісь «закони світобудови»), треті – її культурну, соціальну або психологічну обумовленість. Утім для тих, хто відкидає божественне підґрунтя етичних понять, другий варіант мало чим відрізняється від першого, бо ставить, у свою чергу, питання про походження цих самих «законів світобудови». Тому здебільшого відповідь у сучасному нам «освіченому суспільстві» зводиться до третього варіанту: ми (особисто чи сукупно) самі вирішуємо, що добре, а що – погано. Цей підхід відповідає ідеології гуманізму (з латинської – «людський»).
Асоціація американських гуманістів, що перебуває у світовому авангарді цілеспрямованого поширення гуманістичної ідеології, визначає гуманізм як «прогресивну» (тобто таку, що постійно змінюється) життєву позицію, яка «без допомоги віри в надприродне стверджує нашу здатність і обов’язок провадити етичний спосіб життя для самореалізації та в прагненні принести більше блага людству». Тим самим найвищою метою людства і його головною етичною цінністю проголошується якесь абстрактне й невизначене благо для самого людства (що б під цим не малося на увазі); засобом її досягнення – власні зусилля людства; а стимулом прагнення до неї – самими ж людьми покладені на себе обов’язки.
Гуманізм – найпоширеніший світогляд нашого часу. Проте він не є винаходом останніх років. Це найдавніша з ідеологій, що колись існували. Головний принцип цього вчення було проголошено його засновником ще на самому початку історії: ви самі будете собі богами, самі вирішуватимете, що – добро, а що – зло (див. Буття 3:5). Але оскільки гуманісти стверджують необхідність «провадити етичний спосіб життя», неминуче постає питання: як бути, якщо «етичний спосіб життя» стосовно якоїсь конкретної людини суперечить принесенню «більшого блага всьому людству» і навпаки, коли принесення «більшого блага всьому людству» вимагає не зовсім етичних дій стосовно якоїсь окремої людини чи навіть групи людей?
Гуманісти різних шкіл відповідають на це питання по-різному. Нас же в межах цього нарису в першу чергу цікавитимуть підходи, що протистоять гуманістичній ідеології та передбачають абсолютну й надприродну сутність моралі. Особливу увагу ми приділимо тому, що говорить про це Біблія. Але в будь-якому разі починати треба з визначення понять, якими ми послуговуємося, та тих критеріїв, якими будемо при цьому користуватися.