Коли фарисеї звернулися до Ісуса за роз’ясненням юридичних нюансів відносно процедури розлучення, Він сказав:«То за ваше жорстокосердя дозволив Мойсей відпускати дружин ваших, спочатку ж так не було» (Матвія 19:8). Тим самим Спаситель указує на Божий задум при створенні світу як на вищий критерій у галузі законодавства. «Що ж Закон? Він був даний з причини переступів» (Галатів 3:19), «спочатку ж так не було». Початковий Божий задум перевищує Закон Мойсея за пріоритетом.
Відповідно до первісного задуму призначення людини полягає в тому, щоб розпоряджатися Божим творінням та керувати ним. Для того, власне, і була створена людина, щоб володарювати: «І сказав Бог: Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі» (Буття 1:26). Людині була дана влада над усім творінням. Але права владарювати над людьми перша людина не мала. Влада людини над людиною – наслідок гріхопадіння.
До речі: Походження гендерної ієрархії
Широко розповсюджена ідея, що людина від початку була наділена владою над іншою людиною (а саме – чоловік над жінкою), не знаходить підтвердження під час прискіпливого вивчення перших розділів Книги Буття. Уявлення, ніби жінка в певному сенсі від початку була підкорена чоловікові, походить із неправильного тлумачення вірша: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Буття 2:18). Традиційно слово «єзер» (у перекладі – поміч) сприймається тут як «підмайстер» чи як навіть «служка». Але буквально воно значить «той, хто дає змогу досягти мети», або навіть «той, хто дає силу». Таке значення слова «єзер» добре відображено в етимології його українського еквіваленту поміч (або помічник) – «той, хто подає міць». Недарма Писання частіше за все стосовно Бога використовує це слово: Він – поміч наша (див. Повторення Закону 33:7,26; Псалми 32:20, 69:6, 113:17-19, 123:8, 145:5; тощо). Відтак Біблія говорить не про стосунки підкореності, а про синергію чоловіка й «помочі, подібної до нього» – про такий ступінь приналежності чоловіка й жінки один одному, коли сукупний ефект від єдності незрівнянно вищий за просту суму складових.
До того ж у двох перших розділах Книги Буття помилково вважати слово «адам» (єврейською – «людина») іменем чоловіка. І тим більше докорінно неправильно називати жінку «Єва» до того, як вона отримала це ім’я. До кінця третього розділу «адам» не є власним іменем – це слово використовується стосовно чоловіка й жінки сукупно: «І Бог на Свій образ людину («адам») створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінки створив їх» (Буття 1:27). Початково «адам» – збірне ім’я для них обох: «Чоловіком і жінкою Він їх створив, і поблагословив їх. І того дня, як були вони створені, назвав Він їхнє ймення: Людина («адам»)» (Буття 5:2).
Біблійний текст указує, що сотворіння людини як єдиної сутності в двох лицях є одним із аспектів закладеного в людині Божого образу та подоби (Буття 1:27). Перші слова в Біблії, які говорить людина – захоплений гімн цій єдності чоловіка та жінки: «І промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою (євр. «ишша») буде зватися, бо взята вона з чоловіка (євр. «иш»)» (Буття 2:23). Чоловік ще не має права давати ім’я іншій людині, і приймає встановлене Богом (Буття 2:22) визначення жінки як своєї «ішша» («дружина»), визначаючи себе як її «іш» («чоловік»). Отже, чоловік та жінка визначаються одним й тим самим поняттям, яке уживається в чоловічому та жіночому родах. Причому поняття це не безвідносне: чоловік є чоловіком і сам по собі, як і жінка – сама по собі жінка. Але бути подружжям самому/самій собі неможливо. Подружжям бувають лише стосовно один одного.
Подібно до того, як рівні між собою в славі Іпостасі божественної Сутності, від початку чоловік та жінка були рівні в славі (єврейською «ім’я» – «шем» – те саме слово, що і «репутація» чи «слава»). Їхня оголеність, їхня повна відкритість один перед одним не загрожувала несанкціонованому володінню одного іншим. Навпаки, вона сприяла прагненню подружжя належати одне одному як єдиному цілому. Однак непослух порушив цей порядок. Людина забажала сама бути як бог (Буття 3:5). Гріх зруйнував стосунки приналежності людини Богові, а людей – один одному, і породив у людині бажання володарювати як над людиною, так і, згодом, – навіть над Богом (у цьому, власне, і полягає суть будь-яких окультних практик). Тільки тоді Бог, щоб попередити встановлення у світі свавілля «війни всіх з усіма», встановлює ієрархію подружніх стосунків, проголошуючи головування чоловіка над жінкою. І лише після того чоловік отримує право наректи ім’я своїй дружині (Буття 3:20).
Надання імені є сакральним актом прояву влади. Тільки вищий називає іменем нижчого: батьки дають ім’я дітям, пани – рабам, господарі – своїм тваринам. До встановлення ієрархії між людьми людина мала право давати імена лише тваринам (Буття 2:20). Давши жінці ім’я «Єва», чоловік узурпує слово «адам» у ролі свого власного імені (у багатьох мовах до сьогодні поняття «чоловік» і «людина» позначаються одним словом). Шлюб перестає бути достатнім визначенням їхньої сутності – прагнення володіти отримує пріоритет над бажанням належати, індивідуальність бере гору над спільністю.
Підкорення жінки чоловікові проголошене у вірші Буття 3:16: «…і до мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою». Як і інші частини божественного вердикту, це – не вирок, а констатація факту: відхід людини від Божого задуму неодмінно призводить до певних наслідків. Причому поширене уявлення, ніби під «пожаданням» тут розуміється статевий потяг, не вписується в загальну картину біблійної гендерної онтології. Статевим потягом Творець наділив людину (і чоловіка, і жінку) від самого початку. Він призначався для виконання людьми заповіді, що була дана їм Богом: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Буття 1:28).
Взаємозв’язок між «пожаданням» та «пануванням» розкривається в наступному розділі Книги Буття, де ця ж формула повторюється практично буквально. Згідно з віршем Буття 4:7, Бог звертається до Каїна: «Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати». Таким чином, це словосполучення є характерним для давньоєврейської літератури прийомом паралелізму (повторення двічі того ж різними словами) й указує на конфлікт бажань володарювати. Гріх, фігурально кажучи, прагне підкорити Каїна. Завдання ж того – не піддаватися й підкоряти власні гріховні прагнення.
Так само жінка тепер буде прагнути підкорити чоловіка, як і він – її. З приходом гріха подружжя, які від початку були призначені належати один одному й володіти землею, стали бажати володіти одне одним (і, відповідно, хоча б пов’язками з листя смоківниці захистити себе від несанкціонованого володіння іншим). Господь розв’язує конфліктну ситуацію шляхом установлення ієрархії. Оскільки ж хронологічно «Адам бо був створений перше, а Єва потому. І Адам не був (першим) зведений, але, зведена бувши, жінка попала в переступ» (1Тим. 2:13-14), чоловікові відводиться Богом головна роль у цьому тандемі, яку він і реалізує, даючи ім’я жінці.
На підставі текстів Писання можна зробити висновок, що згідно з Божим задумом, на який посилається Спаситель у Євангелії від Матвія 19:8, чоловік і жінка становили єдину сутність і за власної волі жертовно підкорялися одне одному в коханні. Нинішнє головування чоловіка – вимушений захід, наслідок гріхопадіння, а від початку було не так. Але ті, хто в Христі знаходять примирення з Богом, уже зараз отримують можливість відновлення цього першого задуму в подружніх стосунках, «корячися один одному у Христовім страху» (Еф. 5:21 і далі).