10) Внутрішня свобода

«І прибув Він до Назарету, де був вихований. І звичаєм Своїм Він прийшов дня суботнього до синагоги, і встав, щоб читати. І подали Йому книгу пророка Ісаї. Розгорнувши ж Він книгу, знайшов місце, де було так написано: На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування. І, книгу згорнувши, віддав службі й сів. А очі всіх у синагозі звернулись на Нього. І почав Він до них говорити: Сьогодні збулося Писання, яке ви почули!» (Лк. 4:16-21).

«А це настає тоді, […] коли в нашій гордості, що не знає нічого, крім себе, ми любимо частину цілості як оманливу цілість. І тоді в низькій покорі повертаємось до Тебе, а Ти очищаєш нас від поганих звичок. Ти лагідніший до гріхів тих, хто визнає їх, Ти вислуховуєш жалібні благання рабів у кайданах, увільняєш нас від оковів, які ми самі викували на себе, коли не підносимо вже проти Тебе роги облудної свободи наживати надмірне багатство або втрачати все, тому що ми більше любимо своє особисте “я”, ніж Тебе, найвище Добро» (блаженний Авґустин, Сповідь 3, 8).

Усі мури поневолюють, усі кайдани сковують

Ісус каже, що утиск, образа – це поневолення, ув’язнення. Знаком присутности Божого Царства серед нас є визволення пригноблених. Ісус не дав політичної свободи. Він дав внутрішню, особисту свободу кожному, хто прагне бути Його учнем. Як Його учні, ми повинні відчувати, що покликані до свободи.

Щоб стати вільним, треба спершу побачити своє рабство. Наші розмаїті зранення – це наше ув’язнення. На конкретних прикладах зранень, моральних падінь побачимо, яким чином вони роблять нас невільними.

Кривда, заподіяна нам, скоєний гріх змушують нас безупинно думати про себе, перейматися тільки собою. Це форма неволі. Поневолене мислення завдає болю, породжує сором, відчуття приниження. Образи, зранення, гріхи, залежності зв’язують, сковують нас. Коли ми хочемо визволитися від них силою нашої волі, нам це не вдається. І байдуже, наскільки товсті стіни в’язниці. Байдуже також, яким ланцюгом людина прикута – тонким, товстим, золотим чи залізним. Усі стіни в’язниці поневолюють, усі ланцюги сковують і чинять людину рабом.

Де Господній Дух – там воля

«Господь же – то Дух, а де Дух Господній, там воля» (2Кор. 3:17).

Ознакою правдивих відносин з Ісусом є свобода від образи, жалю, слабкости, гріхів, хвороби і, врешті-решт, від власної смерти. Вільна людина може приймати рішення щодо себе. Може вільно розпоряджатися своїм тілом, серцем, розумом, волею і душею.

У поневоленої людини все скуте. Поневолена вся особа: тіло, емоції, розум, серце, душа. Усе просякнуте тим, що її ув’язнює: образою, гріхом, жалем, болем, приниженням, гнівом, нечистотою. Перед нашими очима постають картини страждання, спричинені цим болючим досвідом.

Нам хотілося б перестати думати, забути, але нам бракує сил. Пам’ять скута і поневолена болем образи, болем почуття провини, болем упокорення. Нам хотілося б поводитися природно з людиною, яка нас образила, але ми не спроможні усміхнутися. Біль, образа сильніші за нас. Тіло, м’язи обличчя поневолені. Вони можуть реагувати тільки як невільні. В’язень натискає на клямку своєї в’язничної камери, однак двері не відчиняються. Адже він у в’язниці.

Просімо Ісуса, щоб показав нам місця нашого поневолення: у наших почуттях, у нашому мисленні, у наших реакціях, у наших прагненнях. Нехай промовить до нас Слово: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному! Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!» (Гал. 5:13-14).

Ми не повинні погоджуватися з тим, що перебуваємо у в’язниці. В’язниця – це нелюдське місце. Людина має право на свободу.

Свобода – це насамперед особистий, особистісний дар

Усі революції, які відбулися в історії людства, надихалися прагненням свободи. Та помилкою всіх революцій є те, що вони намагалися здобути свободу шляхом насильства, пролиттям крови і завданням кривди. Всі революції змінювали тільки суспільну, економічну і політичну ситуацію; колишні пани ставали рабами, слугами, а колишні слуги брали на себе роль панів, а іноді й тиранів. Утиски, суспільне і політичне поневолення після революції були переважно більшими, ніж до революції. Французька, більшовицька, іспанська чи мексиканська революції, бодай ці найбільш відомі, є найкращим прикладом цього. Порятунок світу шляхом революційного терору закінчується злочинами, вчиненими з тисячами і мільйонами.

Свобода є передовсім не суспільною, політичною чи економічною цінністю, а індивідуальною, особистісною, особистою. Коли люди вільні, спільноти, які вони творять, також вільні. Коли ж люди поневолені, спільноти, які вони будують, також поневолені. Спільнота, в якій багато поневолених людей, завжди буде поневоленою. У сімейній, чернечій, священичій і будь-якій іншій спільноті, де багато людей, котрі не керують своїми почуттями, завжди панує гнів, злість, ненависть, найганебніша заздрість.

Боротьбу за свободу кожна людина повинна починати із себе. Кожен сам, і тільки сам, може прагнути до свободи. Просімо про прагненням внутрішньої свободи. До в’язниці можна звикнути. Радянська влада нерідко засуджувала людей на десятки років ув’язнення. Іноді траплялося, що після довгих років, проведених у таборах, коли в’язень їх пережив, він вже не міг віднайти себе на волі. Він втратив контакт з сім’єю, бо вона давно зреклася його. Адже він був «ворогом народу». Такі в’язні нерідко просили, аби їх залишили у в’язниці. Так вони доживали до старости, і так помирали.

Навіть якщо ми поневолені, то повинні тужити за свободою: свободою наших сердець, думок, почуттів, мислення, дій, реакції.

Немає свободи без любови

Апостол Павло пише: «Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу, а любов’ю служити один одному!».

Возвеличення власних пристрастей, егоїстична турбота про себе, ставлення акценту на своїй особі в сім’ї чи спільноті, бажання завжди бути першим – це не свобода, а форма поневолення. Нарцистичне самозамилування чи надмірна увага до створення власного образу – це не вияв свободи. Це форма поневолення. Свобода пов’язана з любов’ю: «…а любов’ю служити один одному! Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!».

Свобода і любов тісно пов’язані між собою. Бог цілковито вільний, бо любить безконечно. Свобода як окрема цінність, сама для себе, не існує. Немає свободи без любови. І немає любови без свободи. Сьорен К’єркегор нотує у своєму Щоденнику: «Тільки в свободі є любов, тільки в свободі є радість і веселість»; «Тільки в свободі можлива любов, тільки в свободі можливо приємно проводити час».

Наші поневолення виявляються в браку любови до Бога, до себе і до ближнього. «Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!». І далі апостол Павло додає з деякою іронією: «Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5:15). Сказано емоційно, грубо, але ці слова надзвичайно правдиві.

Не змушувати до нічого себе й інших

Роблячи іспит совісти, ми іноді відчуваємо невдоволення собою. А також ми дивуємося, що знову реагуємо так звично, різко, честолюбно, болісно, просто слабосило. І почуваємося винними й приниженими. Але навіщо дивуватися, якщо ми так реагуємо вже багато років. Принижуємо і осуджуємо інших, бо в глибині душі, потайки, часто несвідомо ми принижуємо і осуджуємо самих себе. Ми постійно мусимо пам’ятати, що в наших поставах, поведінці і реакціях ми лише люди після первородного гріха, а не ангели.

Який з цього висновок? Ми повинні зайняти позицію свободи стосовно себе й стосовно інших. Що є ознакою свободи? Не осуджувати себе і не осуджувати інших. Не принижувати себе і не принижувати інших. Не судити себе і не судити інших. Не перекреслювати себе й інших. Не позбавляти шансів себе та інших. Не тероризувати себе нереальними вимогами і не тероризувати з тієї ж причини ближніх.

Не повчайте себе та інших. Повчати означає вимагати такої поведінки, яка нам самим не під силу. Не змушувати до нічого себе і не змушувати до нічого інших. Усе, що вимушене в духовному житті, не має великої цінности. Навіть найменша форма насильства в духовному житті є руйнівною.

Свобода вимагає внутрішньої боротьби

Здорова сімейна, чернеча, священича спільнота творить середовище свободи, атмосферу свободи. Після Другого Ватиканського собору в Західній Європі розпалися так багато чернечих і священичих спільнот, зокрема й тому, що в них була надто строга зовнішня дисципліна, тиск, натомість надто мало духовної активности – свободи в служінні Богу і людям.

На насильстві неможливо побудувати спільноту. Жодну спільноту. Будь-який найменший тиск, будь-яка найменша форма насильства поневолює. Це видно по розбитих подружжях, сім’ях. Приклад. Більш чи менш вигадливими способами жінка змусила чоловіка одружитися. Але він їй цього не пробачить. Адже шлюб став для нього в’язницею. Він чекає – часто геть несвідомо – того моменту, коли зможе від нього звільнитися.

Схоже іноді трапляється зі вступом у духовну семінарію, щоб – як то в народі кажуть – вивчитися на священика. Молодий чоловік не знає, що вчинити зі своїм життям, бо він сповнений страхів; він боїться життя у світі, сповненому жорсткої чоловічої конкуренції. Тож його осяває думка: а може, священство. Однак, навчаючись у семінарії, а іноді вже й після свячень, він відчує себе сильнішим, вільнішим, і тоді шкодує про своє рішення, адже не вміє віднайти себе в новій ситуації. Він відчуває, що це «буття священиком» – не його, адже такому його рішенню не вистачало справжньої свободи.

Свобода вимагає інтенсивної внутрішньої боротьби з власними страхами, залежністю, розгубленістю, відсутністю відчуття сенсу життя, відсутністю життєвої мети.

Ісус Христос – джерело свободи

Справжню свободу дає нам Бог в Ісусі Христі. Він сам є образом вічної свободи Бога. Свобода – одна з основних цінностей Ісуса, до якої Він невпинно прагне і якою постійно живе. Усі чотири Євангелія пронизує опис Людини вільної, що посідає абсолютну свободу. Христос живе як внутрішньою свободою, так і зовнішньою, суспільною. Ісус не піддається тиску оточення, в якому живе: тиску родини, тиску друзів, тиску Своїх учнів, тиску суспільної думки. Ісус також не піддається тиску релігійної чи політичної влади.

Ісус також не підкоряється жодним внутрішнім поневоленням, не підкоряється жодному емоційному примусу. Ісус не піддається побоюванню за Себе, страхові за Своє майбутнє; не піддається пожадливості тіла, багатства, прагненню влади, будь-якій іншій пристрасті.

Уся особистість Ісуса й Його спосіб життя, мислення, переживання і поведінки скеровані на одну головну мету: любов Отця і сповнення Його волі. Ісус цілковито і неподільно вкладає Свою свободу в справу Свого Отця.

Адже свобода – це не автономна цінність, а вагома характеристика любови. Будь-який правдивий людський досвід, просякнутий любов’ю, по своїй суті знаменує дух свободи. «Я – друг свободи, і те, чого я не отримаю з вільної волі, не має для мене жодного значення», – зізнається Сьорен К’єркегор.

Просімо Ісуса, щоб Він відкрив нам Свою «людську свободу», аби ми могли її споглядати, прославляти її, щораз повніше пізнавати, любити і наслідувати. Ісус був на нас схожий у всьому, зокрема в людській свободі, крім гріха, тобто втрати свободи. Адже гріх за своєю природою – це поневолення, втрата свободи.

Виразом свободи Ісуса є, використовуючи поняття Євагрія Понтійського, Його «безпристрасність», цілковита внутрішня незалежність від речей, тіла, людських прагнень, потреб, емоцій. Ісус був вільним у відносинах з кожною людиною, був вільний стосовно несправедливости і кривди, неприйняття, страждання, смерти. Саме через свободу Ісуса Його відповіді опонентам викликають здивування.

Ісус, як будь-яка інша людина, був змушений важко «працювати» задля власної свободи, і заплатив за цю свободу найвищу ціну – Своїм життям і Своєю смертю. «Спасатися болить», – сказав уже згаданий Сьорен К’єркегор. Перефразовуючи ці слова, можемо сказати, що бути вільним болить.

Дякуймо Ісусові за дар Його свободи, через який Він показує нам, у чому полягає наша свобода. Дякуймо Йому за заклик до свободи через пізнання, любов і наслідування Його. Просімо про сміливість розірвати ті пута, які роблять нас рабами пожадливости тіла, емоцій, речей, марнославства.

Попередній запис

9) Однодушно перебували на молитві

Наступний запис

11) Молитва за свободу