(Прочитайте, будь ласка, Буття 50)
Шекспір сказав: «Зло переживає людину, а добро ховають з нею» («Юлій Цезар», дія III, сцена II).
Така песимістична оцінка підходить для світської людини, але недоречна для тих, хто належить Всемогутньому. Так, вчинене нами зло справді продовжує жити після нас, але те ж саме стосується і добра. Поза всяким сумнівом, вчинене нами добро має наслідки у вічності. Бо те, як ми служили Господу тут, визначатиме наше положення в Божому Царстві. У тому світі не залишиться непоміченою навіть чашка холодної води, подана в ім’я Господа.
Коли Йосип досяг похилого 110-річного віку, його сили вичерпалися. З того моменту, як брати продали його, минуло 93 роки. 80 років тому Йосип постав перед фараоном, і приблизно 72 роки минуло після його возз’єднання з братами. Тепер він був глибоким старцем, а його батько Яків помер 53 роки тому. Примітно, що автор Книги Буття зберігає мовчання про останні п’ятдесят три роки життя Йосипа. Нам відомо лише те, що він жив досить довго, щоб побачити своїх онуків і правнуків. Це може означати, що з роками Йосип перестав відігравати важливу роль в Єгипті. У міру того, як влада передавалася від одного фараона іншому, він поступово зійшов з політичної сцени.
Але перед смертю Йосип виголосив пророчу промову: «Я вмираю, а Бог конче згадає вас, і виведе вас із цієї землі до Краю, якого присягнув був Авраамові, Ісакові та Якову» (Буття 50:24). Тоді він узяв із синів Ізраїля клятву, що покоління нащадків Йосипа винесе його кістки з Єгипту в Землю обітовану: «Конче згадає Бог вас, а ви винесете звідси кості мої!» (вірш 25).
Завдяки цьому проханню Йосип заслужив собі місце в новозавітному «залі слави» з одинадцятого розділу Послання до Євреїв. «Вірою Йосип, умираючи, згадав про вихід синів Ізраїлевих та про кості свої заповів» (вірш 22). Цей заповіт був жестом віри. Йосип сподівався на те, що Бог виконає Своє слово, і народ Ізраїля врешті-решт повернеться в обітовану землю.
Похорон Йосипа явно пройшов набагато скромніше, ніж був у його батька. Новина про смерть Якова стала в Єгипті визначною подією. На прохання Йосипа слуги фараона і старійшини його дому разом з усіма старійшинами землі єгипетської і всім домом Йосипа вирушили в Ханаан, щоб поховати там Якова.
До моменту смерті Йосипа пам’ять про його велику програму боротьби з голодом вже згасла; тому Писання з цього приводу небагатослівне: «І впокоївся Йосип у віці ста й десяти літ. І забальзамували його, і він був покладений у труну в Єгипті» (Буття 50:26).
Процес бальзамування був хитромудрою єгипетською наукою. Внутрішні органи витягували, після чого всі порожнини тіла заповнювали спеціальною маззю та прянощами. Потім тіло густо обмазували особливою каучукоподібною субстанцією. Разом з небіжчиком у могилу зазвичай клали золото, прикраси та різне начиння, маючи на увазі, що вони стануть у пригоді йому в загробному житті.
Волю Йосипа було виконано. Ми знаходимо опис подій, що трапилися приблизно за чотириста років: «А Мойсей забрав із собою кості Йосипа, бо присягою той закляв був Ізраїлевих синів, кажучи: Напевно згадає Бог вас, і ви винесете з собою кості мої звідси» (Вихід 13:19).
Чому для Йосипа було настільки важливим, щоб сотні років потому його кістки були повернуті в Ханаан? Ми можемо зрозуміти значущість його прохання, поміркувавши над контекстом, в якому воно було висловлене.
Йосип на межі смерті
Його оточували брати, які після смерті батька все ще побоювалися, що Йосип помститься їм за заподіяне колись зло. Але він заспокоїв їх, запевнивши: «А тепер не лякайтеся, я буду утримувати вас та дітей ваших! І він потішав їх, і промовляв до їхнього серця» (Буття 50:21). З вуст Йосипа не прозвучало слів осуду на адресу кривдників та жодного нагадування про пережиту несправедливість. Він просто підбадьорював братів.
Нині, коли Йосип помирав, поруч із ним перебували діти й онуки, які чули історію про його віру посеред негараздів. Він не залишив якихось особливих пророцтв своїм дітям, як колись зробив його батько Яків. Натомість у нього знайшлося слово підбадьорення. Бог дотримається Свого завіту, і народ Ізраїля одного разу повернеться до землі Ханаанської. Йосип не мав жодного сумніву, що їхнє перебування в Єгипті, хоч би яким важким воно було, врешті-решт увінчається перемогою.
Зверніть увагу, що цей чоловік, опинившись на порозі смерті, в останні миті свого життя не переймався про себе, а вказав на Божу вірність і непорушність Його Слова. Прохання Йосипа про бальзамування заради того, щоб його кістки могли бути одного разу повернуті до Землі обітованої, висловлювалося лише як необхідне нагадування про той факт, що Єгипет не буде постійним домом для народу Ізраїля.
Безтурботність, з якою Йосип прийняв смерть, вельми повчальна. Наблизившись до останніх днів свого життя, ми так само, як він, повинні об’єднати дві фрази в одну: «Я помираю, але Бог…». Йосип не зробив навіть натяку щодо спадкоємця, але вказав, що Бог подбає про Свій народ. Вочевидь, він був упевнений, що його майбутнє, як і майбутнє ізраїльтян, визначається не забаганками фараона, а виключно Божою вірністю. Одне покоління змінює інше, і лише Бог незмінний.
Так, Йосип помер у вірі, не побачивши виконання обітниць, але знаючи, що воно обов’язково станеться. Для нього цього було достатньо.