13. «…Ісус же поглянув на нього з любов’ю»

Євангелія кілька разів згадують про погляд Христа. Андрій приводить свого брата Симона до Ісуса: «На нього ж споглянувши, промовив Ісус» (Ів. 1:42). Петро щойно зрікся свого Учителя: «І Господь обернувся й подививсь на Петра» (Лк. 22:61). Доброчесний юнак запитує в Ісуса про дорогу до життя вічного: «Ісус же поглянув на нього з любов’ю», – каже нам євангелист Марко (10:21), який володів даром коротких і влучних висловів.

Любов і погляд взаємопов’язані. Щоб любити – потрібно подивитись, але також потрібно любити, щоб дивитися по-справжньому: «Дивись очима серця, то побачиш»[1].

Ніщо краще за погляд не відображає любови. Той, на кого так подивляться, не помилиться, все його єство – я маю на увазі глибину єства, його потаємне «я» – пробуджується, тремтить, зачаровується, підноситься і живе, вражене цим поглядом любови. В ньому пробуджується нове життя – невідоме, палке, інтенсивне: погляд любови пробуджує любов.

У цьому погляді любови иншої істоти на нас найчарівнішим є не те, що в ньому ми відкриваємо душу і любов иншої людини, а те, що дізнаємось з нього про себе. Погляд любови – це справді «дзеркало-в-якому-бачимо-себе-побаченого», як надзвичайно влучно висловився Ланца дель Васто[2].

Тоді як є погляди, в яких бачимо себе зневаженими, нікчемними, – у погляді любови відкриваємо, що ми гідні любови, що ми спроможні пробудити любов у серці иншого. Таке дзеркало розповідає нам про нас самих, не так, як це робить позбавлене життя і незворушне люстро, – але через радість, зачарування, любов, порив, які пробудилися в иншій особі перед виглядом нашого найглибшого «я» і які відкривають нам її погляд.

Це захоплююче відчуття – відкрити, що ти гідний любови, здатний змусити відкрити любов у чиємусь серці, немов джерело зі скелі. Як тоді не примиритися зі самим собою? Любов, шана, самоповага – ці почуття, досі майже невідомі, з ледь відчутними контурами і часто перекручені, виникаючи в нас, змушують усвідомити раптом нашу гідність. Відтепер ми вже знаємо, що в нашому існуванні є сенс, адже ми існуємо для иншої людини.

Але є щось ще чудесніше. Коли цей погляд любови належить християнинові, який, у Христовому світлі, розрізняє в нашому потаємному «я» нашу душу Божої дитини, наше вічне ім’я – те, яке проголосив перед віками Бог, те, яким Він породив нас у Своїй святій думці ще до того, як ми прийшли до існування, – цей погляд безконечно хвилює ще й тим, що через нього бачимо погляд Бога на нас, у ньому ми відкриваємо, як Бог нас любить.

Я певний, що Господь хотів би для кожної істоти, аби вона зустрілася бодай раз у житті з таким поглядом.

Але навіть ті, хто нас любить, не можуть бути завжди «у стані любови». Їхній погляд любови – я маю на увазі передусім погляд душі – це моменти виняткові, непостійні. Коли ж йдеться про Бога, можна бути певними, що Він завжди «у стані любови» і що цей стан, ця палка увага є присутністю любови в нашій душі. Це неймовірно! Так, Бог милується душею Своєї дитини, – як дивовижно, що це могло статися, – бо в ній Його погляд поєднується з тим, що ще більшою мірою, аніж вона сама, є власне нею: вічне святе ім’я, яке є її ім’ям. І цей погляд любови Бога є значно ефективнішим за будь-який людський: він є творцем святости, причасности до Божого життя.

Однак, щоб досягти ефекту, потрібно, аби душа прийняла цей погляд, відкриваючись йому аж до самої своєї глибини через акт віри. Віри людини, яка пізнала любов свого Бога, – любов активну, любов дієву. І якщо ця віра є палка і постійна, погляд любови Бога на душу не припинятиме спонукати її зростати у святості, як сонце змушує урожай дозрівати.

Молитися – це бути свідомими цього погляду любови Бога на собі, відкритись через віру до Його творчої, оновлюючої, освячуючої, благословенної діяльности. І тоді в душі виникає любов Божа, любов-милосердя.

Щоб добре молитись, потрібно вірити в цей погляд любови на собі. «…Ісус же поглянув на нього з любов’ю» (Мр. 10:21).


[1] «Дивись очима серця, то побачиш» – цитата з книги Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц»

[2] Ланца дель Васто, (1901-1981) – французький письменник сицилійського походження. У своїх творах намагався показати перевагу духовних вартостей над узалежненнями сучасного світу і над насиллям. Основні твори: «Паломництво до джерел», «Засади та настанови повернення до очевидности», «Коментарі до Євангелія»

Попередній запис

12. Притча про скрипку і скрипаля

Наступний запис

14. Якби Бог перестав думати про мене...