15) Тільки проти Тебе я згрішив

«Але де ж я сам був тоді, коли шукав Тебе? Ти стояв переді мною, а я відійшов навіть сам від себе і вже більше не знаходив себе, а тим більше Тебе!» (Блаженний Авґустин, Сповідь 5, 2).

Що таке гріх?

Сьорен К’єркегор на це питання відповідає так: «Угода нечистої совісті з дияволом». За данським філософом «нечиста совість» – це протидія людини Божому голосу. Тож гріх вимірюється не лише «зовнішньою матерією», але також невірністю людського серця, протидією Божому голосу – сумлінню.

Добровільність і свідомість гріха – це дві вагомі умови, щоб людський «вчинок» міг бути визнаний гріховним. Наскільки так звану матерію гріха можна виміряти «зовнішнім злом вчинку», настільки оцінка самої суті гріха, свідомости й добровільности вчинку належить передовсім самому грішнику. І ніхто в цьому не може його замінити. Це стосується також кількарічних дітей, які приступають до першої сповіді. Ми не підказуємо їм, з чого вони повинні сповідатися, а вчимо їх Божих і церковних заповідей та пропонуємо зробити іспит совісти.

До «святилища совісти» має доступ тільки сама людина і її Творець. Більше ніхто. Однак навіть Творець не має влади над жодним моральним вибором людини. Натомість диявол є «на ланцюгу». Він не може безпосередньо впливати на людину, а лише спокушати за допомогою «якоїсь причини».

«Нечиста думка» – це головне знаряддя, «причина», яку використовує диявол. Тому Євагрій Понтійський радить: «Будь сторожем свого серця і не впускай жодну думку без питання. Запитуй кожну думку і промовляй до неї: “Ти одна з наших чи ти від нашого ворога?”».

Коли вірні запитують: «Отче, чи то… гріх?» – вони хочуть дізнатися, чи вказана «матерія» повинна бути визнана матерією гріха.

«Гріх не може з’явитися незалежно від людини», від її совісти – стверджує К’єркегор. Спокуса, натхнення диявола, яке приходить зовні, знаходить у людині союзника, зустрічається з її моральним безсиллям та страхом. Врешті-решт саме через безсилля і страх, який іноді переходить у розпач, людина грішить.

Моральне безсилля виражається в тому, що гріховне пожадання виявляється сильніше від Божої любови. А через страх людина охочіше слухає нашіптування диявола, ніж Бога. Злий дух обіцяє людині безпеку і щастя. Диявольська порада: «Ви станете, як Бог» (див. Бут. 3:5) – це істотний елемент будь-якої спокуси. Гріх – як переконує нас відвічний ворог Бога – це єдиний вихід з пастки безсилля і розпачу.

Гріх – не випадковість

Кожен гріх – це насамперед бунт проти Бога. Важкий гріх – це розірвання відносин із Ним, а легкий – послаблення їх. Своїм гріхом людина відкидає творчу і спасенну любов Бога й нехтує нею. Гріх ніколи не є випадковою, несвідомою помилкою, нещасливим збігом обставин, на які ми не могли вплинути. Хоч обставини гріха й важливі в моральній оцінці совісти, однак вони не впливають на саму суть гріха. Людину ніколи ніхто не змушує коїти гріх, вона лише стає перед вибором; незалежно від обставин, вона завжди може залишитися вірною Творцеві. Проте ціна цієї вірности у «важких обставинах», наприклад у часи переслідувань, буває дуже високою, іноді це ціна життя.

За кожним «фактом гріха» ховається «гріховна постава серця», «гріховне мислення», «гріховний вибір». Його суть полягає в тому, що людина так влаштовує своє життя, якби Бога не існувало. Як вільна, вона сама має право приймати рішення щодо своєї долі, але завжди під пильним Божим оком. Обставини, які сприяють гріху, стають лише нагодою для втілення в життя грішного наміру, на який людина вже раніше висловила згоду у своєму серці.

Утім, святий Ігнатій Лойола каже, що «скоєний грішний вчинок», «спожита матерія» – це більший гріх, ніж сама внутрішня згода на нього. На це існують три причини: «по-перше, тому що довше перебуваємо під впливом зла; по-друге, грішимо інтенсивніше; по-третє, завдаємо більшої шкоди і собі, й іншим» (Духовні вправи 37).

У визначенні «більшої важкости гріха» св. Ігнатій зосереджує свою увагу насамперед не на «грішній матерії», а на «перебуванні в злому намірі». Суттю «злого наміру», про який говорить святий Ігнатій Лойола, є протидія людини Божій волі. Нехтування Творцем, а іноді навіть гордування Ним – ось сама суть будь-якого важкого гріха. Тож основою гріха є не матеріяльний вчинок, а відкинення Бога і присвоєння того, що належить винятково Йому. Коли людина відкине Творця, тоді сама – займаючи Його місце – вважає себе господарем усякого створіння.

Найстрашніша кара за гріх – новий гріх

Сам грішник своїми силами не може звільнитися від свого гріха. «Хто ж це Такий, що прощає й гріхи?» (Лк. 7:49) – дивувалися співбесідники на бенкеті в Симона фарисея, коли почули Ісусове прощення блудниці. Переживання безсилля і немочі стосовно власного гріха – це початок правдивого каяття. Ми можемо порівняти гріх з атомною бомбою: людина може її сконструювати, спровокувати вибух, але не в змозі опанувати її нищівні наслідки.

Коли людина не бореться зі своїми гріхами, вони в ній поглиблюються і розростаються. «Найстрашніша кара за гріх – новий гріх», – зауважує К’єркегор. Грішник, який вперто триває у своєму гріху, стає на широкий шлях беззаконня і знищення. Він п’є гріхи, як воду. На це вказують історії багатьох біблійних персонажів: Каїна, Саула, Давида, ідолопоклонницьких ізраїльських царів, Юди. Давид не визнав перед Богом чужолозтва з Вірсавією, а будь-що намагався приховати його; і так став на шлях обману, гордині й злочину. Лише втручання Ягве пробуджує його з морального заціпеніння. Велика класична література рясніє описами схожих історій.

Балладина з опери Владислава Желенського Гопляна на основі трагедії Юліуша Словацького, під впливом закидів сумління після вбивства сестри, каже: «Може сичання змія притихне в моїй душі. […] Що раз умерло, ніколи не оживе. […] А якби визнати! Якби з серця викинути цей суворий тягар?».

Але її лякає вже сама думка, що вона могла б визнати свій гріх. Тому придушує свої моральні вагання: «Чи я мусила б знову додому повернутися і як змій підлий повзати в ногах? Ніколи! А ніколи! Вже немає вороття! Треба йти шляхом призначення!..», шляхом злочину, шляхом гріха.

Людина, яка живе в гріху, небезпечна як для самої себе, так і для ближніх. Свята Тереза Авільська у Внутрішньому замку писала: «Якось я чула від одної духовної людини, що її лякало не стільки скоєне людьми в смертному гріху, скільки те, чого вони не робили. Нехай же Господь у Своєму милосерді порятує нас від такого великого зла».

Трагічна історія гріха нерідко торкається і нас та наших ближніх. Однак у нашому засліпленні ми часто не зауважуємо залежности між трагічними наслідками гріха і власною відповідальністю за нього.

Чому так важко зізнатися в гріху?

Щоб зупинити наслідки гріха в собі, ми повинні з довірою і розкаянням стати перед Богом у молитві: «Свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив» (Пс. 51:5-6). Ми визнаємо гріх перед Господом не тому, що Він нібито його не знає. А тому, що хочемо просити Ісуса, аби Він взяв на Себе наш гріх і таким чином зупинив його нищівні наслідки. Однак довірення гріха Богові вимагає тієї самої доброї волі й усвідомлення, з якими ми його скоїли.

Поверховість у жалю за гріхи виявляється в тому, що гріхи, щоправда, чинимо «добровільно і свідомо», а до Бога приходимо з ними, керуючись страхом або під тиском зовнішніх обставин. Суттю розкаяння і жалю є не саме визнання гріха, а внутрішнє відречення від «любови до нього», викриття неправдивої обітниці, яку дає гріх.

Чому нам так важко зізнатися в гріху? Тому що, формально визнаючи свій гріх, ми десь на дні душі продовжуємо зберігати прив’язаність і любов до нього. Коли ми не зрікаємося прив’язаности й «користи», які випливають з гріха, то стаємо нездатними навернутися.

«Ми повинні осягнути огиду до будь-якого, навіть найменшого, гріха. Про це ревно Бога просімо. […] Нам слід остерігатися гріха як вогню і не мати найменшого прив’язання до нього, а якщо якесь і є, чи коли появиться, його треба будь-що випалити, і зовсім себе не жаліти», – так записав під час реколекцій, навчаючись у семінарії в Тарнові, Ян Шлєнзак, згодом відомий душпастир і суспільний діяч у підкарпатському селі Олпіни.

Саме благодать, яка нас невпинно супроводжує, дає сміливість рішуче відрікатися гріха, «відкривати» його перед Богом, розривати гріховні ланцюги. Розкаяний грішник вірить, що Ісус взяв на Себе всі його гріхи і поніс їх на хрест, тому перестає їх боятися. Відпущений гріх, який уже раз зранив Сина Божого, не може більше ранити грішника. Сьорен К’єркегор у своєму християнському радикалізмі пише, що добрий християнин має тільки один жаль – «жаль з приводу своїх гріхів».

Це Бог дає нам зрозуміти, що ранимо Його любов кожним нашим бунтом проти Нього. Переживання «відпущення гріхів є розпізнавальним знаком того, що Бог нас любить, – стверджує К’єркегор. – Ніхто сам до кінця не може усвідомити, яким великим грішником він є». Йому це може об’явити тільки сам Бог. «Грішник, – додає К’єркегор, – здригається від думки про наближення до Святого, аби стати перед Ним у кожній хвилі. Егоїзм ще є в грішнику, і в цьому полягає істотне згіршення. Як тільки увесь він віддасться, віддання стане його найбільш благословенною втіхою, що кожної хвилі має біля себе Христа, свого Спасителя і Відкупителя».

Чого вимагає добра сповідь?

Щирости, простоти, дитячої відкритости і розкаяння. Під час сповіді ми стаємо перед Богом беззахисні як немовля перед своєю матір’ю. Щирість перед сповідником – це ознака довіри і відкритости перед Милосердним Отцем.

Готуючись до сповіді, ми повинні торкнутися беззаконня нашого серця. Воно повинно нас засоромити, заболіти, упокорити. Кожен гріх ранить не лише Бога, але торкається і ранить також ціле Містичне Тіло Христа, ціле людство. У романі Біси російського письменника Фьодора Достоєвського старець Тихон у розмові зі злим чоловіком Ставрогіним каже: «Кожна людина, коли грішить, грішить супроти всіх людей, і кожна людина якоюсь мірою винна в чужому гріху. Одиничного гріха не існує. Великий я грішник, може більший від господаря».

Святий Ігнатій Лойола заохочує «зважувати тяжкість гріхів, беручи до уваги їхню огидність і злобу, які несе в собі кожен скоєний смертний гріх», а також просити про сльози і глибокий душевний біль через свої гріхи (див. Духовні вправи 57, 55).

Правдива сповідь – це болючий досвід. Намагання обрати собі сповідників, які не звернуть нам увагу на зло гріха, є нечесним. Коли ми боїмося поглянути на власне зло, то повинні прохати Ісуса, щоб Він сам відкрив нам беззаконня нашого гріха. Коли ми не досвідчимо глибини зла гріха, сповідь залишиться зовнішньою і поверховою практикою, яка небагато вносить у духовне життя. Бог може пробачити нам тільки ті гріхи, які ми довіримо Йому в цілковитій покорі й довірі.

П’ять добрих порад «старця»-сповідника

У Щирих розповідях Прочанина своєму духовному отцеві досвідчений «старець»-сповідник дає цінні поради стосовно сповіді, прочанину, який мандрує Росією в пошуках неустанної молитви.

«По перше, на сповіді не слід перелічувати ті гріхи, за які ти вже каявся, які тобі вже були відпущені і які ти вже більше не повторював, інакше це буде недовіра до сили таїнства сповіді». Сповнене страху повторення на сповіді визнаних раніше гріхів буває радше виразом неспокою і недовіри до Бога, ніж актом розкаяння і покори.

«По-друге, не слід згадувати інших людей, причетних до твоїх гріхів, а осуджувати тільки себе». Це надзвичайно цінна порада для тих, які піддаються спокусі трактування таїнства сповіді як нагоди для емоційного аналізу або ж психологічного порадництва, під час якого обговорюються емоційні, сімейні, професійні та інші проблеми. Сповідь – це таїнство, і її не можна заміняти на психотерапію. Дружині, яка сповідається, не потрібно обговорювати проблеми чоловіка, з яким її подружнє життя важке. І навпаки. Якщо ми хочемо використати пораду сповідника, найкраще відокремити час сповіді від ширшої духовної чи психологічної розмови.

«По-третє, Святі Отці забороняють визнавати гріхи з найдрібнішими деталями, а визнавати їх загально, щоб через докладний їх аналіз не викликати спокусу в собі і в духівника». Сповідь повинна бути щирою, але стриманою. Тенденція сучасної культури, пов’язана з виставленням всього напоказ, може неслушно підказувати, що суттю щирости під час сповіді є наведення ганебних деталей. Особливо це стосується гріхів проти шостої Божої заповіді.

«По-четверте, ти прийшов каятися, а не каєшся в тому, що не вмієш каятися, тобто байдуже й недбало приносиш покаяння», – немовби дорікає старець прочанинові. Ось точний діягноз незначної ефективности наших сповідей, над чим ми часом бідкаємося. Адже ми помилково вважаємо, що саме визнання гріхів повинно зцілити наше серце і звільнити його від гріховного тягаря. Без реального розкаяння все, що ми робимо під час таїнства сповіді, – це безплідні магічні дії. Через відсутність розкаяння ми одразу після сповіді повертаємося до наших старих гріхів, адже зв’язок з ними сильніший, аніж зв’язок із Богом.

«По-п’яте, всі дрібниці ти перелічив, а найважливіше випустив з уваги – не виявив найважчих гріхів, не усвідомив і не записав, що не любиш Бога, ненавидиш ближнього, не віриш у слово Боже і сповнений гордости і честолюбства. В цих чотирьох гріхах міститься вся безодня зла і все наше духовне зіпсуття».

Утім, повчання ченця викликало деякий подив прочанина, який сповідався. Тому він оправдовується: «Змилуйся, преподобний отче, як же можна не любити Бога, Сотворителя і Покровителя нашого! У що ж вірити, як не в слово Боже. […] А кожному ближньому я бажаю добра; та й за що мені його ненавидіти?» Це дуже типове оправдання, якому іноді піддаємося і ми під час сповіді. Воно випливає з факту, що ми дужче зосереджуємося на «матерії гріха», ніж на зв’язку любови з Богом. Тільки покірна і розкаяна любов дозволяє грішникові зрозуміти суть гріха й відкриває йому шлях до радости навернення, прощення і примирення.

Коли слабнемо, Ти нас зміцнюєш

У таїнстві покаяння виявляється таємнича прірва між смертю і життям. Через гріх ми вбиваємо наше життя з Богом. Завдяки таїнству покаяння воскресаємо до нового життя. Тільки Бог може нам простити наші гріхи, адже лише Він панує над життям і смертю.

Молитва християнського поета VIII століття Григора Нарекаці звертає нашу увагу на те, що не ми, грішники, передовсім шукаємо Ісуса, а Він сам перший всіляким чином намагається нас віднайти.

  • «Якщо трапиться, що від Тебе втікаємо, Ти сам біжиш за нами.
  • Коли слабнемо, Ти нас зміцнюєш.
  • Коли губимося, Ти виводиш нас на правильну стежку.
  • Коли втрачаємо духа, Ти додаєш нам мужности.
  • Коли захворює наша душа чи тіло, Ти нас зцілюєш.
  • Коли ми стаємо огидними з нашими гріхами, Ти нас очищаєш.
  • Коли обманюємо, Ти у Своїй правді нас виправляєш.
  • Коли ми, поглинуті пристрастю, загрузаємо в безодні, Ти нам Небеса появляєш.
  • Коли у своєму свавіллі ми не повертаємося, Ти наш повертаєш.
  • Коли згрішимо, Ти зі смутком відвертаєшся.
  • Коли ж виправляємося, Ти радієш.
  • Коли ми віддаляємося, Ти нас оплакуєш.
  • Коли ж наближаємося, Ти всміхаєшся.
  • Коли ми даємо, Ти приймаєш.
  • Коли зволікаємо, Ти терпляче чекаєш.
  • Коли ми Тобі відмовляємо, Ти сам приймаєш, довготерпеливо допомагаєш.
  • Коли нас опановує тривога, Ти смутишся».
Попередній запис

14) Молитва вносить порядок у наші справи

Наступний запис

16) Поцілунку не дам тобі, як Юда