17) Пустеля співчуття

«Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр. 4:15-16).

Я справді бачив біду Свого народу

Коли Томас Мертон став магістром новіціяту, він запитав себе: «Що є моєю новою пустелею?» «Її ім’я – “співчуття”. Жодна пустеля не є такою страхітливою, такою красивою, такою сухою і такою плодовитою, як пустеля співчуття», – відказав він.

Співчуття – це сама суть релігійної позиції. Наше переживання співчуття – це лише наслідування співчутливого Бога. Милосердна любов Творця – це співчуття. Саме через співчуття Бог виводить ізраїльський народ з Єгипту. Доручаючи цю місію Мойсею, каже йому: «Я справді бачив біду Свого народу, що в Єгипті, і почув його зойк перед його гнобителями, бо пізнав Я болі його. І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки, та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого […].А тепер ось зойк Ізраїлевих синів дійшов до Мене» (Вих. 3:7-9).

Також через співчуття Бог Отець посилає Свого Єдинородного Сина, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Цю правду образно виявляє святий Ігнатій Лойола в розважанні над тайною втілення. Він радить спершу «уявити собі і поміркувати про те, як три Божі Особи сидять на престолі своєї Божої Величі та споглядають увесь обшир світу й усі народи, що перебувають у великому засліпленні, і бачать, як люди помирають і прямують до пекла», а відтак пропонує «почути, як Божі Особи кажуть: “Здійснимо відкуплення роду людського”» (Духовні вправи, 106-107).

Ісус звертався спершу до убогих, недужих, людей із соціяльних низів, адже – як Він каже – «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Я не прийшов кликати праведних, але грішників» (Мр. 2:17).

Христос співчуває голодним юрбам народу: «Жаль Мені цих людей, що вже три дні зо Мною знаходяться, але їсти не мають чого» (Мт. 15:32). Пророче видіння знищення Єрусалиму навертає Йому на очі сльози співчуття: «І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним, і сказав: О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі!» (Лк. 19:41-42). Співчуття Ісуса – це не емоційне зворушення, а болісне «знання серця» про людське страждання, яке гріх накликає не тільки на того, хто його чинить, але й на ціле людство.

Будьте всі співчутливі й сповнені любови

«Що є моєю новою пустелею? Ім’я її – “співчуття”». Аби могти співчувати, треба відкритися на страждання ближніх, прийняти його і залишитися з ним віч-на-віч. Слід також, як Христос, стати беззахисним. Саме через беззахисність і самотність перевіряється справжність нашого співчуття. Парадоксально, Бог, Який не потребує співчуття, сам стає беззахисною людиною, немовлям, яке викликає співчуття і покладається на людську ласку і неласку.

Колядки, які ми співаємо в час Різдва, сповнені співчуття до беззахисного Дитяти, яке народжується на чужині, у стайні серед тварин, «бо в заїзді місця не стало для них» (Лк. 2:7).

Схожу атмосферу співчуття до стражденного Ісуса передають також великопосні пісні. Ісус не лише співчуває убогим і стражденним, але й Сам, зазнаючи безмежного страждання, просить про співчуття: Ісус каже до них: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут і пильнуйте!» (Мр. 14:34). А коли потім Він побачив, що вони сплять, звертається до Петра: «Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?…» (Мт. 26:40).

Таким чином Богочоловік засвідчує власне співчуття до людини. Автор послання до євреїв пише, що в Ісусі маємо архиєрея, здатного на співчуття, бо сам Він пережив страждання й образи, які переживає кожен з нас: «…міг співчувати недосвідченим та заблудженим, бо й сам він перейнятий слабістю» (Євр. 5:2).

За прикладом Вчителя християни повинні благовістити світу Боже співчуття і виявляти його до всіх, до кого їх посилає Господь. Апостол Петро пише до вірних: «Нарешті ж, будьте всі однодумні, спочутливі, братолюбні, милосердні» (1Пет. 3:8).

Люди йдуть до Бога також і в Його бідах

Німецький теолог Дітріх Бонгофер, який загинув від рук нацистів, писав у в’язниці своєму приятелю: «Люди йдуть до Бога у своїх бідах, благають про допомогу, просять щастя і хліба, порятунку в хворобі й смерті. Так роблять всі. Люди йдуть до Бога також і в Його бідах, зустрічають Його убогим і осоромленим, без даху і хліба; бачать Його збентеженого гріхом, безсиллям і смертю. Християни йдуть до Бога в Його стражданнях».

Не тільки ми шукаємо Божого співчуття, але й Христос шукає нашого співчуття в наших потребуючих, загублених і страждаючих братах. Люди, які беруть активну участь у допомозі іншим, сповнені емпатії і співчуття, часто стають безпорадними перед людським стражданням, якому вони жодним чином не можуть зарадити. Кожна справжня допомога і співчуття ближнім пов’язані з необхідністю нести їхній тягар у самотності, у пустелі.

Допомагаючи людям у найважчих людських справах, ми стаємо схожими на Христа, Який молиться в Гетсиманському саду, несучи на Собі страждання і гріхи всього людства, а цей тягар такий непосильний, що Божий Син стікає кривавим потом. Наша пустеля співчуття схожа на Ісусову пустелю в Гетсиманському саду.

Два види співчуття у відносинах батьків із дітьми

Звернімо увагу на одне особливо важливе середовище співчуття – сім’ю. Співчуття ми вчимося спершу в сім’ї. Сам Ісус, подібний до нас у всьому, крім гріха, вчився співчувати у Своїй Пресвятій Родині (див. Євр. 4:15). Співчуття, яке виявляють один до одного батьки, а також те, яке разом вони виявляють до дітей, стає найкращою школою співчуття.

Дорослі люди, які в дитинстві не досвідчили співчуття від своїх батьків, іноді переживають глибокі рани й самі нездатні співчувати. Брутальність і черствість деяких підлітків, які не вміють виявити бодай найменший жаль до слабших, часто є відображенням їхнього особистого зранення і відсутности досвіду співчуття в сім’ї.

Дитині необхідне співчуття як матері, так і батька. Адже це два різні обличчя співчутливої любови. Вони взаємодоповнюються. Мати у важкі для дитини моменти розраджує її, а її співчуття немовби говорить: «Я розумію твоє страждання, співчуваю тобі й зроблю все, аби йому зарадити». Надмірне ж співчуття емоційного характеру легко перетворюється на жалісливість, яка прагне оберегти дитину від зусилля, від праці і страждання. Надмір материнської жалісливости у вихованні дітей може спричинити в них схильність до жалю до себе. Тому материнське співчуття повинно доповнюватися батьківським, чоловічим співчуттям.

Батько інтуїтивно відчуває в своїй дитині не тільки її страждання і безпорадність, але й її внутрішню силу, яка дрімає в її особистості. Батько пробуджує в ній сміливість поступово долати власне страждання. Вільніший від емоцій, своїх власних і дитини, тато може спонукати її боротися зі слабкістю, безпорадністю і безсиллям.

Саме через співчуття матері й батька дитина відкриває Бога як співчутливого Отця, Який кожному дає те, що йому в житті потрібне. Саме до образу батька в сім’ї відкликається Ісус, коли розповідає нам про Бога Отця, Який великодушно, з любов’ю приймає кожного грішника, коли той, розкаявшись, приходить до Нього і просить прощення (див. Лк. 15:11-32).

Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!

Як же змінилися б наші взаємини з ближніми, якби ми відкрили благодать співчуття. Вона дозволила б нам зрозуміти кожного, особливо тих людей, яких ми зустрічаємо в житті.

Співчуття зцілило б нас від гніву, злости і прагнення помсти, адже ми могли б побачити, що поведінка людей – це вияв страждання, загублености і безсилля, з якими вони зовсім не в змозі впоратися. Чому? Тому що їх не розуміють, а іноді навіть не зауважують. Ми спонтанно молилися б за них, як Ісус на хресті молився за Своїх гонителів: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34).

«Пустеля співчуття», про яку говорив Мертон, особливо важка і болюча, коли ми зауважуємо розчарування в житті чи навіть розпач тих людей, які нам довірилися. Однак та сама терниста пустеля співчуття стає красивою, коли в певний момент ми побачимо в очах пригніченої людини відблиск життя і надії, що народжуються в її серці під впливом нашого співчуття. Тоді Гетсиманський сад стає Едемським.

Попередній запис

16) Поцілунку не дам тобі, як Юда

Наступний запис

18) Благодать людської кривди